— Ти дуже напружена. — Бо він тут. Бо торкається лише мене, бо вся його увага лише на мені, бо всі його слова присвячені лише мені. І я не знаю, що з цього правда, окрім одного — я не хочу, щоб ця мить закінчувалася. Нехай цю мелодію поставлять на повтор і ми будемо танцювати вічність. Навіть якщо завтра у мене буде боліти голова від гучної музики, навіть якщо мої ноги знову будуть у крові через незручне взуття, навіть якщо я зранку буду думати, що це мій черговий сон. Кожна приємна мить з Гаврилом Котиком нагадує мрію. Одного разу я вже так схибила. Чи варто робити ще одну спробу? — Юстино, я — не він, чуєш?

— Як ти зрозумів? — По моїй шкірі пробігає табун сиріт. Я прискіпливо дивлюся в його очі, намагаючись зрозуміти чи він часом ще не навчився читати мої думки.

— Тобі не потрібна ця відповідь. Ти просто маєш забути його. — Я кладу голову йому на плече, ледь стримуючи сльози.

— Якщо ти думаєш, що це легко, то ти глибоко помиляєшся. Це неначе глибока рана, яку намагаєшся заклеїти пластиром. Не для того, щоб менше боліло, а щоб інші не помітили твою травму, Гавриле. — Він ніжно торкається мого підборіддя пальцями.

— Що ж, мені б хотілося в цій історії бути не пластирем, а хірургом, який полікує все настільки добре, що навіть шраму не залишиться. — Його відповідь змушує мене посміхнутися.

Це продовження книги "Кохання в овертаймі". Якщо зацікавив уривок, то запрошую до прочитання книги за посиланням.