У романтичного кохання є одна аксіоматична репутація: якщо воно справжнє, то людина має бути одна. Одна велика любов, одна «твоя» людина, один вибір. Друга закоханість у цю картину не вписується.

Наука про романтичні стосунки дає набагато менш красиву, зате цікавішу картину. Романтичне кохання не є якоюсь однією неподільною речовиною, яку мозок видає одному обранцеві й після цього закриває касу. Одна з відомих моделей, запропонована антропологинею Гелен Фішер та її колегами, розрізняє щонайменше три взаємопов’язані системи: сексуальний потяг, романтичне тяжіння і прив’язаність. Вони можуть взаємодіяти, але не є тотожними й не завжди спрямовані на одну й ту саму людину. Саме ця певна незалежність різних мотиваційних систем допомагає пояснити одну незручну особливість Homo sapiens: наша здатність створювати міцну пару зовсім не означає автоматичної нездатності відчувати потяг або прихильність до когось іншого.

Ще цікавішими виявилися дослідження людей, які реально мають кілька романтичних зв’язків одночасно. У роботі 2019 року дослідники вивчали 357 людей, які мали щонайменше двох партнерів. Виявилося, що прив’язаність до кожного партнера значною мірою формувалася як окремий зв’язок: те, як людина почувалася з одним партнером, не було просто копією її стосунків з іншим.  Інше дослідження, у якому порівнювали понад дві тисячі людей у моногамних стосунках і понад тисячу людей у поліаморних, показало ще одну цікаву річ: різні партнери можуть задовольняти різні емоційні та романтичні потреби. В одних зв’язках сильніше проявлялися безпека, близькість і турбота, в інших – пристрасть та еротична інтенсивність.

Це, звичайно, не означає, що кожна людина здатна однаково кохати кількох людей, що моногамія є якоюсь культурною вигадкою або що всім варто спробувати поліаморію. Ні. Здатність відчути почуття до двох і бажання будувати стосунки з двома – зовсім різні речі. Моногамія передусім визначає формат стосунків і взаємні зобов’язання між людьми; вона не встановлює фізіологічної заборони помічати, бажати або навіть закохуватися в когось іншого. І навпаки, виникнення другого почуття саме собою ще не скасовує першого.

Можливо, особливо важко стає тоді, коли двоє людей не конкурують за одне й те саме місце у твоєму сприйнятті. Якби один був уважнішим, добрішим, розумнішим і привабливішим за другого, вибір був би хоча б зрозумілим. Але іноді вони дають зовсім різні речі. Один викликає захоплення й азарт, інший – довіру і спокій. З одним хочеться говорити до ранку, з іншим – мовчати. І тоді питання «хто кращий?» втрачає сенс, тому що порівнюються не дві величини на одній шкалі. Саме різниця між людьми, а не їхня схожість, може зробити вибір майже неможливим.

А тепер мені справді цікаво не теорію почути, а досвід. Чи були ви коли-небудь одночасно закохані у двох людей так, щоб не могли чесно назвати одне почуття справжнім, а друге просто захопленням? Якщо так, що ви зробили: обрали одного, спробували стосунки з обома, відмовилися від обох чи просто дали часу зробити вибір за вас? І найцікавіше: озираючись назад, ви вважаєте свій тодішній вибір правильним?