Якби русалки мали пазурі, ікла й потворні обличчя, з ними було б значно простіше.

Побачила — злякалася — втекла.

Та в українських віруваннях русалка могла з’явитися у вигляді молодої вродливої дівчини: у білому вбранні, з розпущеним волоссям і вінком на голові. Її могли зустріти біля води, на лузі, серед жита чи під старою вербою.

На перший погляд — звичайна дівчина, лише надто бліда. Надто тиха. І… а як вона тут з’явилася, щойно ж її не було?..

Єдиного образу української русалки не існувало. У різних місцевостях її уявляли по-різному: молодою красунею, дитиною, старою жінкою, а подекуди й потворною істотою.

Проте саме вродлива русалка лякає найбільше, бо потвора не залишає сумнівів, а от красуня, красуня так, вона залишає.

Вона стоїть на стежці, де хвилину тому нікого не було, а її розшита біла сорочка ледь ворушиться, хоча вітру немає. І ще квіти у вінку виглядають свіжими, а босі ноги чомусь не прим’яли трави.

Вона не наближається — просто дивиться.

І тут наймоторошніше в ній — не ікла й не чорні очі, а саме її манлива краса, у якій щось ледь помітно, але все ж порушено.

Вона майже тепла. Майже жива. Майже така, якій хочеться допомогти, і саме ось це «майже» небезпечніше за будь-яке чудовисько.

Особливо русалок остерігалися в русальний час, бо вірили, що цими днями вони ходять поміж колоссям, кружляють у танцях, співають і заманюють людей.

І людина сама робить крок у їхній бік — бо хоче почути пісню до кінця, роздивитися вишивку чи пишний вінок. Або ж просто запитати, чому незнайомка така сумна.

Саме такими я хотіла показати русалок у «Дорозі для потопельниць». Не потворами із фільмів жахів, а прекрасними й небезпечними істотами, яких хочеться розглядати.

У їхньому волоссі квіти, а багата вишивка темніє на мокрих сорочках. Вони можуть невинно стояти біля води чи безтурботно кружляти поміж колоссям. Або ж дивитися на тебе крізь залите дощем скло.

А потім одна з них усміхається — і стає зрозуміло, що весь цей час вона теж розглядала вас.

Страх у моїй історії тримається не на огиді, а на привабливості.

На тій короткій миті, коли героїня ще не вирішила, чи варто підійти ближче, але вже не відчуває бажання втекти, бо чудовисько не мусить переконувати вас залишитися, а от русалка — мусить. І вона має для цього красу, голос і цілу літню ніч.

У «Дорозі для потопельниць» на вас чекають затоплене село, стара дорога, українські фольклорні мотиви, небезпечні русалки та доросла любовна лінія з непростим минулим.

Книга вже публікується на моїй сторінці, тож запрошую читати. ❤️

І пам’ятайте: коли незнайомка у вінку кличе вас із жита, найгірше не те, що вона страшна, а те, що вона прекрасна.

А якою ви уявляєте русалку: моторошною потворою чи надзвичайно вродливою дівчиною, від якої все одно хочеться триматися подалі?