Отруйна спокуса

Я мовчки взяв купюри. Вони здавалися напрочуд легкими. Але відповідальність, яку я відчув у ту мить, важила набагато більше. Я акуратно поклав гроші до внутрішньої кишені куртки.

— Обіцяю.

Він кивнув.

— Дякую.

Двигун тихо загуркотів. Ми вже виїжджали з парковки, коли я краєм ока глянув на Девіда.

— То що... завтра знову літературна майстерність?

Він важко зітхнув.

— Ага.

Я всміхнувся.

— Побачимося у містера Старого Гівнюка?

Девід пирхнув.

— Якщо він раніше не вижене мене з університету.

— Не вижене.

— Звідки така впевненість?

Я повернув кермо на вулицю.

— Бо йому ще треба комусь псувати настрій.

Ми щиро розсміятися. Просто сміх двох хлопців, які на кілька хвилин дозволили собі забути про все погане. І мені дуже хотілося вірити, що таких вечорів у нас попереду ще буде багато.