✨️ Новий розділ "ПОЛОНЯНКА ХИЖАКА" на сайті! ✨️

— Ти... — вона підводить руку, торкаючись моєї щоки, — Ти живий. 
— Живий, серденько,  — підтверджую я, притискаючись до її долоні, — Трохи посічений осколками, але живий.
Раптом її очі розширюються від жаху.
— Ти поранений? Наскільки серйозно? Треба...
— Все гаразд, — заспокоюю я її, — Лікар уже оглянув. Нічого критичного.
Вона видихає, з очей знову течуть сльози — тепер уже від полегшення, а не від жаху.
— Я думала... — шепоче вона, голос тремтить, — Я думала, ми обидва загинемо там.
— Але не загинули, — я нахиляюся, притуляючись чолом до її чола, — Ми вибралися. Разом. І тепер я тебе нікуди не відпущу.
— Марк, — вона раптом хапається за мою сорочку, притягуючи ближче, — Те, що я сказала там, на пагорбі...
Серце завмирає в передчутті.
— Я пам'ятаю кожне слово, — тихо кажу я.
— Я не збираюся казати, що це через стрес, — шепоче вона, дивлячись мені прямо в очі з тією самою відкритою, беззахисною щирістю, яку я вже й забув, як сильно любив бачити, — Я кохаю тебе, Марку. Всі ці кляті п'ять років я переконувала себе, що ненавиджу тебе, але так і не змогла переконати.