Колись на Зелені свята для русалок розвішували на деревах пряжу, рушники та сорочки, а дівчата залишали їм вінки.

На перший погляд, у цьому є щось майже зворушливе: померлим дівчатам віддавали те, чого вони вже не могли мати. Але варто уявити біля власного дому чужу вологу сорочку, що невідомо звідки взялася на гілці... І старий обряд набуває зовсім іншого значення.

І тут, я вважаю, найбільше лякає саме його буденність. Жодної зброї проти нечистого чи складного замовляння — лише одежа для тієї, яка більше не має тіла, але все ще хоче вдягнутися.

З цього образу в «Дорозі для потопельниць» народилося одне з головних правил:

«Якщо не дасте їм одежі, вони вдягнуться в нас».

Мені не хотілося, щоб давні вірування залишилися в романі лише красивим тлом або декоративним вінком на голові русалки, тому у світі цієї історії старі обряди й заборони досі мають силу. Навіть якщо люди вже не пам’ятають, навіщо залишали одяг на деревах, остерігалися води в русальні дні та проводжали русалок за межі села.

Адже забуте правило не перестає діяти лише тому, що живі більше в нього не вірять.

Сподіваюся, мені вдалося передати це відчуття в книзі.

А тепер можу поділитися ще й гарною новиною: «Дорога для потопельниць» уже бере участь у конкурсі ❤️ «Дуже дивні справи» ❤️

Якщо ви вже читаєте історію, діліться під розділами своїми підозрами й теоріями. Хто насправді потребує порятунку? Що повернуло село з-під води? І чому потопельниці йдуть дорогою, якої немає на жодній карті?

Ваші здогадки, враження та коментарі — найкраща підтримка цієї книги.

А якби одного ранку ви побачили біля свого дому мокру сорочку, розвішану на дереві, — зняли б її чи вдали, що нічого не помітили?