Вона мала б радіти, коли їй сказали, що він зник.

Мала б видихнути, накинути на плечі нове життя й більше ніколи не озиратися в той бік, де лишилися страх, біль і його темний голос.

Та вночі тиша ставала нестерпною.

Бо тіло — зрадлива річ. Воно пам’ятає не тільки рани, а й гаряче дихання біля губ, силу обіймів, від яких колись хотілося втекти… .

Він був її темницею.
Її кошмаром.
Її найтемнішим гріхом, про який не зізнаються навіть собі.

І коли минуле повертається не примарою, а живим чоловіком із диявольською усмішкою, усі клятви про свободу раптом розчиняються.

Найстрашніший полон не завжди має ґрати. Чекаю Вас у Хроніках Чорного Причастя та Світлого Роду.