Відгук з марафону Тетяни Гищак.
Це великий твір і буду давати відгук по окремим новелам зі збірки.

Відгук на першу-  " Доки сонце світить".
Що найбільше вразило — це багатоплановість. Тут не одна історія, а ціле полотно доль воєнного села: Ярина з Ольгою і маленькою Катрусею, Павло, який опиняється між двома арміями, Григорій-Схамен зі своєю зрадливою Лізаветою, баба Мирося з куркою під дулом пістолета. Кожна лінія — окрема драма, і водночас усі вони зшиті одним часом і одним болем.
Особливо сильний персонаж — Грицько-поліцай. Автор не робить з нього ані героя, ані карикатурного зрадника — це людина зі своєю травмою (розкуркулені батьки, знищена радянською владою родина), яка зробила страшний вибір, але в якій усе ще жевріє щось людське: він рятує Ольгу, домовляється з німцями, страждає від зради дружини, а зрештою — заздрить чужому щастю, бо сам лишився зовсім самотній. Це неоднозначний, живий образ, який змушує задуматися про те, як війна ламає людей і штовхає на компроміси, які потім роз'їдають зсередини.
Дуже зворушливі сімейні сцени — молитва Ольги дорогою в Боярку, страх Ярини за доньку, розмова Катрусі про тата, який "воює з лихими людьми". Ці маленькі деталі — дерев'яна ложечка з візерунком, козяче молочко, лучина в хаті — роблять картину живою і теплою навіть посеред жаху.

І сцена з бабою Миросею та куркою — маленький, але дуже точний епізод про те, що навіть серед ворогів трапляються різні люди, і що людяність іноді проривається там, де її не чекаєш.

Фінальна лінія з Павлом, який зважується піти на фронт, залишаючи вагітну Ольгу, — дуже пронизлива, особливо їхня розмова про народжену "саме сьогодні" дитину і слова "доки світить сонце, доти Господь не залишає людей без надії", які, здається, і дають назву всьому твору.

Мова багата, з діалектними нотками, молитвами, живими репліками — все це створює дуже автентичну атмосферу окупованого українського села. Відчувається, що за цим стоїть велика дослідницька і емоційна робота. Сильний, важкий, але дуже вартісний текст. Рекомендую.

     А тепер про умовно другу частину — і тут зовсім інший, ширший діапазон: від фольклорних переказів до пронизливої драми, і кожна історія по-своєму запам'ятовується.
"Кого ж посватали?" — тепла, майже казкова замальовка про старосвітське сватання, передана через кілька поколінь ("розповіла моїй бабусі"). Дуже симпатичний epizod з батьком, який поїхав "роздивитися" наречену — жива, добра іронія над сільськими звичаями і чутками, а фінал — про довге спільне життя і любов, яка передалася дітям — лишає тепле післясмаку.
"Червоні маки" — це найбільш пронизлива річ із усього присланого. Історія Ольги, яка збожеволіла з горя після загибелі чоловіка і чекає його щовечора на дорозі, вбираючись у сукню з червоними маками — страшна і зворушлива водночас. А фінал, де Маруся знаходить її мертвою, усміхненою, з букетом маків у руці — це і моторошно, і по-своєму красиво, як символ того, що для Ольги розлука нарешті скінчилася. Дуже сильна метафора: маки як символ і крові, і незгасної любові.
"Сила" — це притча, майже міф, зовсім інший жанр — про жорстокого богатиря, який зневажив материнську турботу маленької пташки і поплатився за це. Прозоро дидактична, у стилі народних легенд, з чіткою мораллю про те, що справжня сила — не у грубій силі, а в милосерді.
"Комора" — атмосферне весільне оповідання, з багатим фольклорним матеріалом: пісні, обряди, приданки, сватання. Дуже цінно, що збережено автентичні весільні пісні й діалоги — це справжня етнографічна робота, яка водночас читається легко і з гумором (діалог Орини й Салавети — дуже живий і кумедний).
Загалом ця частина показує, наскільки різнобічний у авторки діапазон — від епічної драми до фольклорної казки і побутової замальовки. Відчувається глибоке занурення в українську традицію, мову, обряди. Дуже цінна і як художня, і як етнографічна робота.

Збірка " Доки світить сонце" брала участь у безстроковому марафоні Тетяни Гищак.

https://booknet.ua/blogs/post/363457