Ну, що ж... Все ж таки я наважився і вирішив податися на конкурс Дуже дивні справи. Не впевнений, що пройду до фіналу, але.... Я точно знаю чого ви боїтеся.

Ні. Ви боїтеся не вампіра, не Годзілу і не страшного перевертня. Ви боїтеся самотності, втрати дорогої для вас людини, дитячого сміху в зруйнованому помешканні, скрипу старих гойдалок і раптового дзвінка посеред ночі. Я знаю про ваші страхи, про які ви самі собі боїтеся зізнатися. 

Моя новинка стартує першого серпня. І я дуже сподіваюся, що я дійсно зможу вам налякати. Не скримерами, не монстрами, а тим,чого ви справді боїтеся. 

І невеличкий уривок - спойлер. 

Ліза проводжала його поглядом, доки темна постать не зникла між туями. Вона не зрушила з місця.Стояла під старою липою, міцно притиснувши долоні до грудей. Наче боялася, що серце вискочить назовні. Навколо панувала дивна тиша. Лише вітер ледь ворушив листя, а десь зовсім поруч ліниво дзижчала бджола.

Жінка заплющила очі. Усього на мить, і тоді почула сміх. Тихий. Дзвінкий. Дитячий Ліза різко розплющила очі.

Сміх урвався.

Вона завмерла, уважно вдивляючись у густі кущі жасмину неподалік. Нікого, лише сонячні плями тремтіли на траві.

— Здалося... — ледь чутно прошепотіла вона.

Вона вже хотіла йти, але знову ж той самий сміх. 

Саме так колись сміялася Іванка. Коли бігла до неї парковою доріжкою, розмахуючи маленькими руками. Коли ховалася за лавкою й голосно кричала:

— Мамо, шукай мене!

У Лізи перехопило подих, Її пальці мимоволі стиснули край сукні.

— Іванко?..

Слово саме зірвалося з губ. Відповіді не було.Лише листя в кущах ледь здригнулося, ніби там щойно пробігла маленька дитина.А потім усе стихло. Настільки раптово, що Ліза вже й сама не була певна, чи справді щось чула.Чи це просто пам'ять... знову вирішила

нагадати про себе.