Кажуть, автор керує своїми героями.

Хто це сказав?

Я просто хочу поговорити.

Бо спочатку все справді виглядає дуже пристойно.

Ти відкриваєш чернетку.  

У тебе є сюжет. План. Сцени. Навіть приблизне розуміння, куди все це має привести.

А потім з'являються вони.

Анна дивиться на мене так, ніби вже здогадалася, що спокійного життя я їй не дам.

Ліра досі не пробачила мені, що замість величного дракона отримала сніжного барса. І, підозрюю, одного дня вона все-таки знайде спосіб помститися.

А Ріана…

Ріана взагалі впевнена, що план «прикинутися хлопцем і вступити туди, де дівчатам бути не можна» був чудовою ідеєю.

І найстрашніше - я вже не завжди можу з нею сперечатися.

Іноді я сідаю писати одну сцену, а через кілька сторінок розумію, що герої звернули кудись зовсім не туди.

Діалог, якого не було в плані.

Жарт, який раптом змінює всю сцену.

Погляд між персонажами, після якого я сиджу перед текстом і думаю:

- Так. А це ще звідки взялося?

Напевно, саме цей момент я люблю найбільше.

Коли персонаж перестає бути просто ім'ям у чернетці.

Коли я вже знаю, що Ліра скаже щось колюче. Що Ріана спочатку зробить, а вже потім подумає. Що Анна може боятися до тремтіння - і все одно зробити ще один крок.

Тоді історія починає дихати сама.

Хоча є в мене одна підозра…

Може, це взагалі не я пишу книги.

Може, вони просто розповідають мені, що з ними сталося, а я сиджу й чемно записую?

До речі…

"Якби ви могли на один вечір витягнути з моїх історій одного персонажа й посадити навпроти себе за чашкою чаю - кого б обрали?"

Анну?  

Ліру?  

Ріану?

А може, когось зовсім іншого?