Поки працюю над продовженням книги, захотілося поділитися саме цією сценою))  не знаю чому вона, але нехай буде) 

Він підводиться зі стільця, забираючи з собою ту дивну впевненість, із якою завжди говорить. Не чекає відповіді, не дає мені можливості відмахнутися сарказмом чи зробити вигляд, що мені байдуже.

Просто йде в бік зали.

Я не повертаю голови, залишаюся сидіти на місці, дивлячись на залишки десерту перед собою, хоча вже не відчуваю смаку.

Його слова чомусь влучили набагато сильніше, ніж мали б.

Раптом мій погляд зупинився на тому самому медальйоні. Тому, який я бачила вже не вперше, але зараз чомусь розглядала зовсім інакше.

— Потримай волосся, — коротко попросив він.

Я не встигла навіть запитати, що він задумав, як він обережно прибрав пасма з моєї шиї й швидким рухом закріпив медальйон на місці. Його пальці ледь торкнулися волосся, коли він переклав його назад.

— Скоріше цей медальйон схожий на твоє відображення, — тихо промовив він.

Я підняла на нього погляд.

— Він не про слабкість, Марго. І не про те, що потрібно ховати свої сторони заради когось іншого.

Він на мить затримав погляд на мені.

— Твоя сила саме в балансі. Уміння залишатися собою, навіть коли навколо все намагається вибити тебе з рівноваги. Не дозволяй емоціям керувати тобою. Вони можуть бути твоєю силою, але тільки якщо ти контролюєш їх, а не вони тебе.

Він зробив коротку паузу.

— Завжди думай холодним розумом. Навіть тоді, коли ситуація здається настільки сильною, що хочеться втратити контроль.