Бувають вечори, коли ти вдягаєш сукню як захисний щит, ставиш на максимум внутрішню гордість і нагадуєш собі: «Ніякої ніжності. Тільки правда». Ти йдеш на зустріч із минулим лише для того, щоб нарешті вибити пояснення й закрити ці двері назавжди.

Але що робити, коли твоя залізобетонна броня розсипається на порох від першої ж посмішки?

Цей розділ — про повну втрату контролю та небезпечну ілюзію щастя:

Забутий затишок. Вона чекала чого завгодно, але не цього відчуття безпеки й тепла, яке за секунду огорнуло її поруч із Сашею. Мозок просто відмовився воювати.

 Втеча від правди. Вона сама зупиняє його, коли він намагається вибачитися й розкакти правду. Вона сама затуляє собі рот. Бо прямо зараз їй просто хочеться побути щасливою. Хоч одну годину. У цьому тендітному, кришталевому куполі, де немає минулого й болю.

 Оксамитова ніжність, яка роззброює. Ніякого тиску. Тільки трепетні обійми на Високому замку, рідний аромат і поцілунок у машині, від якого перехоплює подих. Поцілунок, який не забирає сили, а цілує так, ніби торкається чогось кришталевого й неймовірно дорогого...

І ось вона вже сповзає по стіні у своїй квартирі, торкаючись палаючих губ і даремно питаючи себе: «Настю, що ти робиш?».

Що це було? Повернення справжніх почуттів чи просто фантомна туга за тим життям, яке в неї колись так жорстоко відібрали?