Гучне цокання каблуків дзвінко розноситься по пустому коридорі. Я йду швидко, час від часу оглядаюсь назад, чи нікого немає. Свідки мені не потрібні. Перед очима миготять двері аудиторій, з невеликими металевими табличками, на котрих чорніються дрібні написи. Всі ці написи я вже давно знаю на пам’ять. Зверху біліє нумерація , котра йде на спад і я цілеспрямовано прямую до дверей з десятим номером. Чим ближче підходжу, тим сильніше калатає серце, а подих зривається від швидкого ходу. 

Нарешті на місці, на мить зупиняюсь, поправляю спідницю. Хвилююсь так, наче роблю це вперше, хоч навіть не пам’ятаю скільки раз вже тут була. Піднімаю кулак до дверей. Три коротких стуки. Такий наш шифр. І чекаю. Розглядаю табличку, на ній пише:

“Кабінет історії

Викладач: Шамановський Віталій Павлович”

З тихим скрипом двері відчиняються і сильна чоловіча рука затягує мене у середину. Чую клацання замка і розумію, зараз тут лише я і він.

- Чому так довго? Я зачекався, - чую шепіт біля вуха.

- Ніяк не могла раніше. У нас була виховна година.

Я притиснута спиною до холодної стіни, він тулиться до мене усім тілом і накриває губи вимогливим поцілунком. Обвиваю руками його шию, засовую пальці в світле хвилясте волосся. Млію від його близькості і втрачаю розум. Раптом він відсторонюється, бере мене за руку і веде до викладацького столу. Я дарую йому розуміючу посмішку. Так ми робили не раз. Порушували усі правила, засновані в середині цих кам’яних стін.

Хапає за сідниці і висаджує на плоску поверхню, змітає залишки непотрібних нам речей. Я вся тремчу у передчутті нової порції ласки. Знаю, він може бути дуже ніжним, а іноді жорсткішим, якщо я попрошу. Іноді навіть благаю. Ставить гарячі долоні на мої коліна, повільно проводить угору, піднімаючи спідницю коричневого кольору. Наша навчальна форма просто жахлива і я її терпіти не можу.

- Я сильно скучив, - говорить з хрипотою і розглядає мене голодними сірими очима.

Я милуюсь ним. Завжди стриманий і серйозний серед інших, зараз поруч зі мною він палає емоціями.

- Ти не уявляєш, як я скучила.

Ловлю його за чорний светр і притягую до себе впритул, засовую руки під одяг, гладжу пальцями його пружний живіт. Схвально посміхається і робить те саме, просовує руки під лляну блузку. 

- Софіє, ти зводиш мене з розуму, - хрипить і накидається на мене з поцілунками.

Спочатку губи, потім підборіддя, спускається нижче по шиї до вирізу блузки. Дихаю важко, хилюсь трохи назад, а він нависає наді мною і тулиться ближче.

- Я кохаю тебе, - зізнаюсь вже не вперше. 

Від коли ми тут зустрічаємось потайки, я впевнилась, що не зможу без нього жити. Він моє все.

- Я теж тебе кохаю, - на мить завмирає і прискіпливо дивиться в очі.

Ось та ідеальна мить. Треба сказати. Збираюсь заговорити, та він знову накриває рот м’якими губами. Я відсторонююсь, намагаюсь зібратись з думками.

- Зачекай, я хочу дещо сказати.

- Давай потім. У нас мало часу. І я дуже тебе зараз хочу.

Він береться за ґудзики блузки, азартно починає їх розстібувати. По шкірі робить доріжку з вогких поцілунків. Я хочу його теж, але треба з ним поговорити. Тягнути немає як.

- Це важливо, - наполягаю.

- Що може бути такого важливого, що не може зачекати з пів години? - він починає дратуватись. Я псую йому насолоду.

Хмурюсь і надуваю губи. Збираюсь заперечити, та раптом чую знайоме клацання зі сторони входу.

І тут двері відчиняються настіж, а на порозі з’являється Валентина Геннадіївна, директорка приватного ліцею для дівчат і наша сурова наглядачка.

- Що тут коїться?! - ричить несамовито, її металевим поглядом можна вбити. - Віталію Павловичу, що це все означає? 

https://booknet.ua/reader/bud-horoshoyu-dvchinkoyu-b409448?c=4408298&p=1