https://booknet.ua/book/gostr-gran-kohannya-b451183

Відчинила двері спальні, і раптом у ніс ударив запах солодких парфумів та алкоголю. Я закліпала, звикаючи до напівтемряви. Штори засмикнуті, але частина петель обірвана, скрізь суцільний хаос. Розгублено озирнулася: сорочка Влада валялася на підлозі, зім'ята і вивернута, ніби її скидали поспіхом, там само й годинник. І це в такого педанта, як Влад? Та в нього кожна річ завжди на своєму місці, вирівняна під лінійку і під правильним кутом. Погляд ковзнув далі: яскраво-червоні туфлі на високих шпильках втиснулися носками під тумбочку, на якій височіла порожня пляшка з-під Мартіні. Влад не пив, ніколи. Нарешті звела погляд: мій коханий спав, розкинувшись на ліжку. І він був не один: на його плече примостила голову незнайома білявка і з цікавістю спостерігала за мною. Я заціпеніла, вклякла.

— Ти хто? — дівчина повільно підвелася, погляд блакитних очей ліниво пройшовся по мені.

Ковдра сповзла вниз, відкриваючи пишні груди. Усе при ній, гарна, справжня модель. У Влада на все був чудовий смак, і йому завжди подобалися білявки. Очевидно, мене тут не чекали: мій коханий був надто зайнятий і провів незабутню ніч.

— Гей, ти дверима помилилася? — вона усміхнулася. — Чого витріщилася? Забирайся звідси, не бачиш — ми зайняті.

«— Де ти така взялася, Лізко?

— Яка така? — регочу і відбиваюся від його рук.

— Не знаєш? — Влад вигнув темну брову.

— Ні, — і усмішка на всі тридцять два.

— Незвичайна, — схопив мене і міцно притиснув до сильного тіла.

— За що мені це щастя, не розумію. Ти мені скажи.

— Не твоє щастя, зрозумів? Відпусти, павуче! Загарбав своїми лапищами.

— Не відпущу. Кохаю тебе, Іриско, як божевільний. Ти моя, зрозуміла? — легенько клацнув по носі.

— Угу, — я усміхнулася, а Влад нахилився до моїх губ.

Пам'ять так недоречно підкинула спогади, певно, щоб ударити болючіше. І в мозку його слова, знову й знову, на повторі, як вінілова платівка: «Кохаю тільки тебе, кохаю, кохаю».

Відвернулася, щоб вона не помітила, як мені добре і погляд натикнувся на стільця, на його спинці самотньо висів мій старий светр, і прямо на ньому — білизна з тонкого мережива. Її, не моя.

Мене Влад «беріг», він завжди зупинявся. «Лізо, не можна, так неправильно, ось одружимося...»

А з нею все правильно, з нею можна.

Під кросівками тріснуло скло розбитого келиха. Влад прокинувся, потягнувся зі стогоном, і наші погляди зустрілися.

— Іриско… — очі кольору дорогого коньяку спалахнули.

Я здригнулася.

Запрошую до свого нового роману нових читачів "Гострі грані кохання". Буде дуже емоційно і смачно!