Частинка з «Усе веде до нього». Запрошую до прочитання!)

Коли я знову розплющила очі, навколо панувала абсолютна тиша. Переді мною простягався нескінченний чорний простір без стін, без вікон, без дверей. 

Чорна підлога губилася десь вдалині, зливаючись із такою ж чорною порожнечею. Посеред цього дивного місця стояли лише два стільці. Я повільно озирнулася навколо, сподіваючись знайти хоча б щось знайоме.

Коли ж знову перевела погляд уперед, серце на мить пропустило удар. 

На другому стільці сиділа я.

Точніше..

Моя точна копія. 

Вона сиділа навпроти так спокійно, немов чекала на мене вже дуже давно. На її губах застигла ледь помітна усмішка. Вона не була широкою чи відверто моторошною, навпаки, майже звичайною. Мене це насторожило. У ній було щось неприродне, ніби людина просто забула, коли мала перестати усміхатися. 

Я уважно вдивляюся в її обличчя й відчуваю, як усередині повільно наростає тривога. Блакитні очі, коротке чорне волосся, та сама форма губ навіть той самий ледь помітний шрам біля підборіддя. 

Настільки точна копія, що якби поруч зараз поставили дзеркало,  навряд чи змогла б сказати, де закінчуюся я і починається вона. 

Лише одна деталь вибивалася із цієї майже ідеальної схожості. Вона сиділа надто рівно, не просто з гарною поставою. Ніби її хребет зроблений зі сталі, а кожен м’яз завмер у неприродній нерухомості. 

Здавалося, ще кілька секунд – і ця моя копія перестане бути схожою на людину. 

В мене були сонні паралічі, я пам’ятаю той липкий страх, коли свідомість уже прокинулася, а тіло вперто відмовлялася рухатися. Це був цей випадок. 

Усе, що мені залишалося, – це опустити погляд настільки низько, наскільки це було можливо. Я помітила годинник на своєму зап’ясті. 

Стрілки застигли. 

03:33