Складне питання.

І, мабуть, моя відповідь комусь не сподобається.

Я не виправдовую зраду.

Але перш ніж засудити людину, мені завжди хочеться поставити інше запитання:

Що було до неї?

Бо іноді зрада починається не з поцілунку.

Вона починається набагато раніше.

З непрочитаних повідомлень.

З холодних відповідей.

З відчуття, що тебе більше не чують.

З думки: «Мені тебе мало».

Саме так народилася ідея моєї книги «Панночка-Анночка».

Анна не шукала іншого чоловіка.

Вона шукала уваги.

Тепла.

Відчуття, що вона комусь потрібна.

І коли випадково зустріла друга дитинства Дениса, він не зробив нічого особливого.

Не дарував дорогих подарунків.

Не засипав компліментами.

Він просто слухав.

Сміявся разом із нею.

Проводив додому.

І поруч із ним вона вперше за довгий час перестала щохвилини перевіряти телефон у очікуванні повідомлення від Остапа.

То чи була це вже зрада?

Хтось скаже: так.

Хтось відповість: ні, адже між ними нічого не сталося.

А я думаю, що найнебезпечніша зрада починається не в ліжку.

Вона починається тоді, коли поруч із кимось іншим ти вперше відчуваєш той спокій, якого давно не можеш знайти у своїх стосунках.

Саме в цей момент людина стоїть перед вибором.

Поговорити.

Спробувати змінити ситуацію.

Піти.

Або почати жити подвійним життям.

Для мене зрада — це не те, що відбувається за один вечір.

Це фінал історії, яка дуже часто почалася задовго до цього.

Саме про такі непрості емоції, вибір між серцем і здоровим глуздом, про кохання, яке не завжди робить щасливими, я пишу у своїй книзі «Панночка-Анночка».

А як вважаєте ви?

Чи можна назвати зрадою момент, коли серце починає знаходити тепло поруч з іншою людиною, навіть якщо між ними ще нічого не сталося?