— Юстино… — Брат не встигає виголосити свою повчальну промову, бо я притуляюся своїм лобом до його. На мить буря в мені вщухає. Я згадую, як ми в дитинстві били палкою кропиву, ганяли на великах біля плоту сусідів, щоб позлити їхнього пса, та їли морозиво, на яке брат заробляв, розносивши пошту. Ми були бідними, але дуже щасливими.

— Ілле, дякую тобі. За все. — Так важко змиритися з тим, що у кожного з нас своє життя. З кожним днем наші дороги розходяться все далі й далі. Я боюся, що в один день залишаться лише наші спільні фото на полиці, мої спогади та короткі розмови телефоном з сухим: «як справи?». Знала, що брат створить свою сімʼю і в його серці залишиться менше місця для мене. Я хотіла для нього найкращого, але мене пронизував біль від того, що я можу залишитися без єдиної людини, якій я дорога. — І вибач, що підпустила Макса так близько. — Він міг нашкодити нам обом. Зруйнувати все, чого Ілля так довго прагнув. Що б було, якби я випадково не знайшла той телефон?

— Він ще пошкодує про скоєне, чуєш? А я завжди буду поруч, Юстино. — Він підносить своє запʼястя до мого на якому видніється ідентична квітка — ніжно-рожевий лотос. Для когось це лише наше прізвище, а для нас — це звʼязок, який ніхто й ніколи не зможе перервати. Наш символ удачі, який ми набили декілька років тому. І водночас це ще одне нагадування, що на цій планеті є ще один «Лотос», який завжди прийде на допомогу, навіть якщо дуже далеко.

Мрія №1694749, яка вже ніколи не здійсниться — мати такого старшого брата, як Ілля...

Якщо вас зацікавив уривок, то запрошую до прочитання мого роману "Кохання в овертаймі".