Я навіть не дивлюся у вічко, відчиняю двері і завмираю.

На порозі стоїть Артур. Без звичної усмішки, весь у чорному, і цей колір йому неймовірно личить.

Його погляд швидко ковзає сходовим майданчиком, ніби він перевіряє кожен кут. Напружений, зібраний, небезпечний...

— Артур?..

Він переводить погляд на мене.

— Відьмочко, хтось дізнався, що ти була свідком.

У мене холоне всередині.

— Що?.. 

— Поясню дорогою, — він робить крок ближче, — Треба вшиватися звідси. Прямо зараз.