Останнім часом, поки пишу нову історію, все частіше думаю про знайомства після тридцяти.
 

У вісімнадцять чи двадцять два все ніби простіше. Сподобався хтось, пішли гуляти, проговорили пів ночі, а далі вже як складеться.
 

А після тридцяти за плечима в кожного вже є своє життя. Робота. Звички. Досвід. Розчарування. Улюблений порядок речей удома. Люди, яких уже впустив у своє життя або, навпаки, навчився з нього відпускати.

І от зустрічаються двоє дорослих людей.

Не порожні сторінки. Кожен уже трохи написана книга.
 

Можливо, саме тому після тридцяти важче закохатися бездумно, зате легше зрозуміти, чого ти насправді хочеш.

А може, навпаки? Ми стаємо обережнішими, звикаємо до свого життя й уже не так легко дозволяємо комусь порушити наш звичний порядок.
 

Я зловила себе на цих думках саме через Юстину й Ореста з моїх «Випадковостей не випадкових». Їм уже не по двадцять. Вона не сидить і не чекає на кохання. Він узагалі переконаний, що чудово обходиться без нього.))

І, звісно, саме в цей момент вони випадково зустрічаються за чашкою кави))
 

Мені подобається писати про героїв 30+, а інколи й старших. Бо там кохання вже не лише про метеликів у животі. Воно ще й про те, чи готовий ти впустити іншу людину у своє вже сформоване життя.

А як думаєте ви?

Після 30 знайомитися простіше, бо вже краще знаєш себе, чи складніше, бо вже надто добре знаєш, чого не хочеш? ❤️

І взагалі, чи любите ви читати історії про героїв 30++++?

До зустрічі між рядками.✨