— Любомире, я давно хотіла тебе запитати… чи хотів би ти мати справжню сім’ю? — відірвалась я від його грудей і подивилась в його очі, і, звісно, його брови були нахмурені.
— В сенсі? — не одразу він зрозумів, про що я говорила.
— В сенсі, справжню дружину… можливо, дитину? — обережно запитала я.
— Дитину? — він ще більше напружився. — Оце в тебе питання пішли, кицю… і ти ж казала, що вже не можеш?
— Ну, я в загальному питаю!
— Не знаю, я ще не готовий до пелюшок! У мене зовсім інше життя, не факт, що я буду примірним сім’янином… — тепер вже я напружилась і встала з його грудей.
— А ким ми є, по-твоєму, один одному? Я що для тебе тимчасове захоплення?
— Що за нісенітниця?
— Ти весь час відкладаєш цю розмову, — сіла я на ліжку і прикрила голі груди простирадлом, — але вже давно час поговорити про нас, Любомире! Хто ми один одному, яке майбутнє ти бачиш для нас? Я казала тобі, що коли закохаюсь по-справжньому, то це питання знову повстане, і в мене… у мене воно давно назріло. Я зізнавалась тобі в коханні не раз, і я хочу знати, що я значу в твоєму житті! — було видно, що Любомиру не подобалось те, куди зайшла наша розмова. Але я вирішила, що вже давно пора було це зробити.
— Ти знову чіпляєшся до статусів? Хто ти, хто я, хто ми один одному…
— Так. Любомире, бо я хочу знати, хто я для тебе! — Любомир і досі мовчав, ніби йому було важко наважитися хоча б мене коханою назвати.
— Мені набридло бути коханкою! Я хочу знати, що в наших стосунках є майбутнє!
 

Зрадниця