У рамках Безстрокового марафону від авторки Тетяни Гищак

Рецензія на книгу Іванки Сокіл, "Тінь, що не зникає"

Сага на околиці Полинного яру

Одразу варто попередити або обумовити, що моя рецензія може бути звернена більше до автора, ніж до читача. Хоча, можливо, й цікава тим, що сам рецензент не є цільовою аудиторією цього твору. Тут немає зневаги чи іншого сенсу, це просто факт, оскільки чоловіки взагалі більше тяжіють до лінійності та раціональності, а тут книга для більш витонченого, вишуканого розуму, звиклого до багатозадачності.
За своєю структурою книга ближча до сімейної саги або роману місця з нелінійною багаторівневою оповіддю, де історія будинку й різних поколінь складається з окремих часових фрагментів, пов'язаних спільною історією родин та маєтку, в якому вони жили або живуть. Оповіддю, яка розвивається неспішно, хоч і без зайвої загальмованості, де змінюються герої, їхній вік і час подій, що відбуваються.
Автор задумав дійсно розлоге полотно, на якому намагається зіткати цікаву історію. З деякими спробами нагнітати напругу, щоб читач перебував в очікуванні якогось містичного чи трагічного розвитку подій. Із уявною простотою в основі сюжету, історія вийшла багатогранною і зовсім не простою. Персонажі її мають свою правду, свою мотивацію і виглядають досить реальними, іноді навіть трагічними без зайвого пафосу. Але й недостатньо яскравими у деяких своїх проявах. Втім, тут усе вирішуватиме читацьке сприйняття тексту. 

Аналіз першої глави та стилістичні зауваження до описів
Останнім часом став більше цінувати першу главу, точніше, більше розуміти її важливість. Можна порівняти це з одягом, за яким зустрічають людину. Зустрічав думку, що достатньо перших двох глав, аби оцінити якість усього твору, і, напевно, це дійсно так.
Я не читав анотацію до книги, взагалі вперше нічого не став дивитися, просто відкрив і став читати. І мушу сказати, що перша глава мене трохи спантеличила. Мені здалося, що в ній просто недбало оформлена пряма мова. Доводиться робити зусилля, зупинятися і кілька разів перечитувати, щоб зрозуміти, хто саме стоїть, що саме відбувається і хто саме говорить репліки. Сумніваюся, що це добре.
При цьому стиль викладу мені сподобався, хоча вираз "талан спостерігати" здався трохи неправильним, але я не знаю, що саме хотів автор тут сказати. Також незрозуміло було, що саме було "наш фірмовий" напій. Наче йшлося про вино. І, якщо ми говоримо про стегна саме жінки, я б не став застосовувати до них "соковиті". Мені здається, це більше стосується курячих або якихось інших, тобто до кухні.
Стилістично здається неправильним вираз "рукав передпокою".
"В конвульсіях умирали залишки ландшафтного дизайну." - Сама по собі фраза непогана, але тут здається недоречною. Або стирчить у гордій самотності.

Опис будинку також змушує спантеличено зупинятися і замислюватися. Ставити запитання.
Чому будинок наче застиг у часі, а при цьому описується, що він увесь у пилу, в багнюці та плісняві? Адже застиг — означає зберігся!
Чому цеглини в цоколі місцями позападали в середину? З якого дива?
Чому скло у вікнах потемніло? Може, запилилося, стало темним від пилу, але за текстом ніби потемніння — якась властивість скла. А скло темніє від пожежі, пилу, але не саме по собі. І якщо скло відійшло від рам, то розбилося чи ні? Знову ж таки, просто дивне залишається враження від опису: скло відійшло від рам, але залишилося цілим? Протяги ходять, тому що вітром віджало скло від рам? Мені не дуже все це було зрозуміло.
Знову ж таки, цеглини. Спочатку я подумав, що раз вони вивалилися і з'явилися дірки наскрізь, то це описується внутрішня стіна. Але тут написано про черепицю на башточках, наче персонаж дивиться ззовні, і тоді що за стіни зовнішні такі в одну цеглину, та ще й вивалюються з цоколю?
І що означає — комерційно успішний будинок? Будинок не можна зробити комерційно успішним, це ж не підприємство! Його можна здавати, продати, зробити в ньому щось, але мене бентежить сама побудова фрази про "комерційно успішний будинок". Далі йдеться про перебудову його на готель, як я розумію, але все ж таки.
Не хочу далі шукати ще схожі фрази, просто зазначу, що автор у спробі нагнітання атмосфери, яка б відображала дух трилера, прагне опуклих, об'ємних описів, але робить це подекуди з недостатньою легкістю та виразністю.
Ось знову ж таки, під ногами героя шурхотить дрібне каміння, змішане з дерев'яними трісками. Звідки там тріски в такій кількості, що шурхотять під ногами? І знову ж — герой у будинку, раз бачить підлогу й описує планування. Але як же тоді він нещодавно бачив башточки з пахучим і соковитим трав'яним покривом, у якому валялися уламки черепиці?
Тобто, опис не створює послідовної, чіткої картини, він не послідовний і рве сприйняття.
Так само й опис підвалу та люка знову змушує кілька разів його перечитувати й намагатися зрозуміти як самі дії героя, так і "роздивитися" простір навколо нього. І робити це непросто!
"Хотілося закурити. Просто тут. Дим завис у повітрі й змішався з пилом..." До цього досить детально описувався будинок, приміщення, речі в ньому, а тут наче бракує буквально пари слів. Смаківщина? Стиль? Але все ж мені це здається не зовсім правильним, коли в межах глави, в одній локації, в одному епізоді нерівномірно розподілені описи, попри те, що немає жодних подій, діалогів.

Зауваження до лексики, узгодження слів та канцеляризмів
"Де не де на території розміщувались купи будівельних матеріалів та сміття" — хочу виділити для прикладу. Річ у тім, що купи сміття і слово "розміщення" трохи не збігаються за своїм внутрішнім змістом. Це сміття, а це якась організація простору. Сміття звалюють, розкидають, згрібають, але розміщення його здається неправильним. Або канцеляризмом. До слова, де-не-де.
"Курява, що піднімалась вдень, осідала на землю ближче к ночі, коли робітники..." — ось наче правильне, на перший погляд, речення, але все одно дивний присмак. Чому ж вона не осідала? Постійно її піднімали? Добре. Але ж тоді все одно правильніше було б просто додати слово "повністю" перед "осідала", інакше виходить, що пил сам по собі немов не осідає вдень, чекаючи на ніч!
Книга досить велика, на жаль, не маю можливості розібрати таким чином кожну главу.
Но ось ще одне. "Тепер тут вирувало життя, але будинок і досі стояв похмурий, ніби стара умудрена досвідом жінка, яку хотіли причепурити". Ну не пасує одне до одного! Похмурість, мудрість, досвід і припудрювання/причепурення! Або "похмурість" прибрати взагалі, або перебудувати якось треба речення! Або похмуро дивилася, як кипіло життя, або хмурилася від причепурення, але точно — не так, як зараз.

Юридичний блок: аналіз майнових прав та часткової власності
"Фактично, володіючи 80% землі, він не мав права розпоряджатися тридцятьма квадратними метрами, на яких стояла прибудова (флігель)". Стара померла кілька років тому, а шукати спадкоємців не було ні часу, ні бажання. Знову доводиться замислюватися і дивуватися. По-перше, якщо 30 метрів — це 20% землі, то 100% — це 150 квадратних метрів або ділянка 10 на 15. Це, загалом-то, невеликий будиночок, а описується маєток, у далекому крилі якого чотири кімнати й таке інше. По-друге, абсолютно незрозуміло, яким таким чином він володіє 80% землі. Це 80% усієї ділянки? Значить, вона була колись цілісна, раз на нєї побудували, а потім поділена. І чому ж тоді не шукали спадкоємців? Більше того, це й зовсім необов'язково робити. Але ось питання про права на флігель або землю — мало одразу постати. Якщо персонаж володіє 80% від цілого, то це часткова власність, вони б отримали одні документи. Якщо 80% від колись цілісного, то за кілька років усе одно постало б питання власності ділянки, яка залишилася без господаря. У частковій власності частки ідеальні, а не реальні. Тобто не можна ткнути пальцем у землю і сказати: ось мої 80%, а ось твої 20%. Тут власники спільно користуються всією ділянкою за угодою. Якщо хтось помер, 20% зависли. Без її спадкоємців (або визнання частки відумерлою спадщиною через суд) головний герой не зможе легально перебудувати або знести флігель. Але за кілька років це питання точно постало би, особливо у власника маєтку! Якщо ж ділянки вже були розділені, тоді в нього своя окрема ділянка, а у флигеля — своя. І тоді фраза про 80% землі недоречна, адже він володіє своєю цілою ділянкою, яка просто межує з чужим флігелем, що має, можливо, спільну стіну. І якщо спадкоємців немає, через рік-два держава (або місцева громада, рада, її виконавчий орган) має право через суд визнати майно відумерлим і просто забрати собі. А герой як співвласник (якщо це часткова) мав би першочергове право викупити ці 20% у держави або претендувати на них. Залишати цю справу висіти роками просто тому, що "не було бажання", просто безглуздо, адже ця власність у будь-який момент могла піти з молотка третім особам! Це що за власник такий вирішив готель собі зробити? Цікаве веління нотаріусу доповідати йому, поки що величина героя не очевидна.

Психологічний та фізичний опис персонажів
"Роман виглядав знервованим, струнка спортивна статура осунулась..." — тут просто фізична неможливість і поєднання несумісного. Сама по собі "спортивна статура" не може раптом "осунутися". Людина з хорошою фігурою в момент нервового напруження може виглядати напруженою, скутою, зіщуленою, згорбленою, але осунутися можна після ночей без сну, та й то не статурою, а обличчям.
"Світло раннього вечора падало на його скули, підкреслюючи сірість очей, що блищали холодним штормом" — у цьому реченні мені теж багато чого здається неправильним. Світло раннього вечора чим відрізняється від світла пізнього дня? Воно якесь особливе? Не кажучи вже про те, що сам по собі вечір не світить, він сам може бути раннім, світлим, але не більше. Може бути світло з вікна, може бути світло сонця як джерело світла. Може бути він у світлі дня, у вечірніх сутінках... І як може світло падати на вилиці? Саме на них, виділяючи їх особливо! Світло ж падає на все обличчя, а вилиці може підкреслювати, виділяти. А тут, падаючи на них, ще й підкреслює сірі очі, які блищали холодним штормом. Я розумію прагнення до яскравих, трохи пафосних описів-порівнянь, але тут дивне відчуття неправильності робить навіть трохи смішним. Є обличчя, а на ньому тільки очі й вилиці... і шторм.
В одному реченні:
Світло (абстрактне).
Ранній (невизначений час).
Вечір (частина дня, яка не надто тяжіє до світла).
Вилиці (на які падає світло).
Очі (які при цьому підкреслюються).
Сірість (характеристика кольору).
Блиск (характеристика відображення).
Холод (певна емоція).
Шторм (певна метафора).
У теплих косих променях західного сонця його обличчя здавалося висіченим із каменю, світло різко окреслило високі вилиці, вперто стиснутий рот і хижий ніс, над яким у тіні очниць ніби холодним пінним зимовим штормом яскраво блищали сірі очі... ось вона, пурпурова проза!

Аналіз ритму оповіді, структури та фокальних точок
І так, щойно пішли дії та діалоги, структура тексту змінилася вельми. Вийшло рвано.
І що за фірма з нерухомості, в якій герой працює? Він ріелтор? Який забив на документи? Справді?
До рваного ритму тексту, який скаче від розлогих описів до позапросторових діалогів, додається ще авторський його поділ, що лише додатково обтяжує текст, робить його мозаїчним. Посилює це відчуття зміна джерела викладу: то від першої, то від третьої особи.
Виникло відчуття клаптиковості тексту, при чому не тільки через те, що він різний за динамікою, а від того, що він різний за витраченою увагою автора, деякі частини здаються недбаліше написаними.
Після перших глав склалося переконання (незважаючи на те, що не прочитав ще книгу повністю), що вона може бути дуже цікава читачкам. Особливо, якщо приділити увагу початку, про який уже було сказано. Виходить, можливо, трохи тягуча, але захоплююча історія, якщо читач шукає книгу про сімейні таємниці, історію родин, події життя кількох поколінь, при збереженні (наскільки розумію) пари головних героїв, у яких явно намічається складна історія взаємин, накладена (мабуть) на події в минулому, можливо з паралельним розвитком подій у теперішньому й минулому — загалом, ризикну припустити, що комусь ця книга може не просто сподобатися, а й змусить прочитати із задоволенням. Побачимо, наскільки буде вірним мій прогноз...
Цифри про відсотки та площі потребують уточнення та перевірки. Також усі діалоги вимагають додаткової уваги, місцями є помилки в їх оформленні, непроставлені тире, коми. Водночас сам конфлікт і атмосфера не дають покинути книгу, саме тому всі зауваження здаються важливими.

Історичний блок. Соціальний статус та епоха 1915 року
Дещо здивував опис долі одного з героїв, який пішов з інженерів шляхів сполучення. Річ у тім, що корпус інженерів шляхів сполучення в мокшанській імперії був справжньою кастою. І випускники інституту інженерів шляхів сполучення високо цінувалися. Навіть молодий інженер-початківець на залізниці отримував близько 100–150 фублів на місяць, що можна порівняти з кваліфікованим робітником, який отримував 25–35 фублів! Інженер уже з досвідом або на керівній посаді (начальник дільниці, дистанції) заробляв 300–500 фублів на місяць! До цього додавалися і казенна квартира, і відрядні, і величезні премії за здачу об'єктів. Це була державна служба з чинами згідно з Табелем про ранги, хорошою пенсією і можливістю отримати особисте або потомствене дворянство. Лісопильний завод у ті часи, нехай навіть механізований - це сезонне виробництво з високою травмонебезпечністю. Щоб на лісопилці платили інженеру більше, ніж на залізниці, це мав бути не просто завод, а гігантський лісоекспортний синдикат, а сам інженер мав обіймати там посаду чи не генерального управителя зі своєю часткою в прибутку. Звичайна лісопилка просто наймала технолога або доглядача, майстра з окладом в районі 70–120 фублей. Платити більше лісопильникам було просто економічно невигідно. Тому така вимога матері цього інженера все кинути й перейти на лісопилку здається досить дивною і нелогічною. Втім, сама угода, за якої колишні господарі залишаються з частковою власністю, теж здається дивною. Як і пропозиція про прибирання та прийняття такої. Є певний статус, його виховують, ним пишаються і ревно стежать за підтриманням на належному рівні. Загалом, логіка Чорториїв поки не піддається поясненню, ця ситуація виглядає занадто штучною.
Втім, як і стосунки героїв, але це вже та область, де авторський задум виявляється важливішим за чиєсь вірю-не-вірю...

Сюжетоутворюючі фактори та внутрішня логіка (Революція 1917 року)
Є ще дуже важливий момент, але от для кого він важливий, поки не дуже розумію. Тут ось у чому справа — історія розповідає про сімейні справи, про володіння якимось маєтком. До того деякі проблеми виявляються закладені угодою, укладеною ще десь у 1915 році. А потім усе продовжується в наш час. Але тут ось у чому проблема — революція, що відбулася, повністю анулювала всі права володіння. Усе, що було до 1917 року (ну, або до прийняття декрету Раднаркому) — обнулялося. І такий ось маєток переходив, безперечно, у державну власність. І так до можливості нової приватизації. Але ось увесь цей період зовсім не відображений, не роз'яснений. Була б справа в якій-небудь Англії чи США, тут було б із цим питанням набагато простіше, проте поки цей момент автором, на жаль, упущений. А це, не втомлюся повторювати, важливо з точки зору сприйняття твору. І масовим читачем, а не окремими особистостями. Будь-який художній твір, байдуже в якому виді мистецтва — є актом екстатичного переживання. Перш за все його автором, а потім і читачем, слухачем. Він створюється саме завдяки переживанням, він і сприймається саме так. І це переживання створюється всім набором інструментів, які є у автора — у тому числі, непротирічною достовірністю і внутрішньою логікою подій, що відбуваються в книзі. Цю крихку читацьку довіру заслужити непросто, а от зруйнувати легко. Ще йому необхідний ритм і легкість читання. Якщо вже зустрічаються якісь деталі, то вони вимагають деякого пояснення і розуміння. У художніх фільмах іноді йдуть шляхом домінування яскравості епізоду над достовірністю, але це фільми, там превалює візуальний ряд, а ще кожен твір широко рекламується, не кажучи вже про підготовку з великим числом різних творців, кожен з яких мислить у своїх рамках.
Як читач я легко можу пробачити екшн-сцени, де яскравість ситуації первинна до логіки, наприклад, приїзд поліції при спробі знести будинок — за першим дзвінком, хоча десь у Полинному яру черговий лише прийме дзвінок, ліниво почухається і залишить запис, тут потрібна мотивація для приїзду поліції, у неї своє вибіркове визначення важливості та терміновості. Як читач, я можу пробачити бажання одного з героїв влаштувати життя своєї вагітної сестри при новому готелі, хоча мені її роль там не очевидна, але все це як допуски в техніці. Але є сюжетоутворюючі моменти, вони вимагають скрупульозної точності, ясної та вивіреної логічності, тоді легко засвоюються читачем. Хоча багато чого залежить від планки, яку перед собою ставить автор.

Аналіз фактологічних, юридичних та метричних невідповідностей
Важливо ще те, що, прочитавши кілька глав, прийшов до дивного відчуття. Все одно ніхто ж не дізнається, можна просто зупинитися, адже, як уже писав, не надто подобається така тема, рваний таймлайн, різні герої і різний час. Адже так найчастіше і роблять — пробіжуть рядки швидко, пролистають або навіть зупиняться на якій-небудь тридцятій сторінці. Ні, тут мова не про принциповість, а про те, що автору вдалося розпалити інтерес до свого твору. У що він виллється — покаже фінал.
Ще одна фактична помилка — Христина. То нотаріус, то юрист героя. Але тут може бути лише тільки щось одне, а не одночасно обидва. Нотаріус може бути кишеньковим, слухняним, но за фактом він особа незалежна і самостійна. Друга фактична помилка — незнання про вступ у спадщину, дізнатися про власника не надто велика проблема. Виникає стійке відчуття написання перших глав книги вже після основного тексту і поспіхом. Виникають нові питання, що безпосередньо стосуються сприйняття персонажів і розвитку сюжету. Один із героїв, чиї вчинки здаються спочатку чесністю або дурістю... ну, або недостатньою компетентністю, здається ще більш дивним, коли сюжет починає закручуватися.

На жаль, ми живемо в країні, де люди незаможні абсолютно не захищені від свавілля людей багатих. Або впливових, що часто одне й те саме. Так от, знести занедбаний старий будиночок не надто велика проблема. Там і штрафи смішні. Достатньо однієї особи, яка за пляшку розіллє і підпалить каністру бензину. Достатньо добре оплачуваного водія великовантажного транспорту, який випадково "засне" за кермом і зачепить куточок споруди. Є й інші варіанти. Нежитловий будинок просто визнається аварійним, серед білого дня зноситься. І потім найсправедливіший у світі суд, ага.
Стилістична помилка — сад не можна реставрувати. Ще одне, что сильно впадає в око — різний стиль глав. Чомусь це навіть засмутило, так завжди буває, коли щось потенційно сильне бачиться незавершеним або кинутим. Як будинок, у якому ніхто не жив довгий час, а потім раптом, узимку, в ньому опиняється жінка з дитиною. В холод, у який навіть привид буде дмухати на свої долоні, замерзаючи... І головна претензія до стилістики, претензія виключно особиста, але при цьому й така, що здається важливою, — прагнення в деяких із них до вже згадуваного міметичного цифрового мінімалізму. На мій погляд, через це прагнення до рубаності фраз, укорочування речень і перенесення абзаців текст не набуває "психологічності", а навпаки, ще більше втрачає виразність. Мова не йде про збільшення описів, більше деталізованості, ні! Просто цей міметичний мінімалізм часто маскує авторські можливості красивого вибудовування діалогів і опису напружених моментів. Він немов надає синопсис глави замість самого тексту, роблячи персонажів пласкими, недостатньо розкритими, а сюжет недозрілим, непроговореним.
Ще одна фактична помилка пов'язана з датами народження-смерті героїв. Я спочатку не став акцентувати увагу на римських цифрах на могилі одного з них, раптом він був католиком. Проте вказівка роздільно дати народження і хрещення Марфи — помилка. Якщо вивчати документи того періоду, то неодмінно з'ясуєте, що дати народження не існувало в принципі, була дата хрещення, внесення священиком запису до метричної книги за фактом події. І цей факт — хрещення. Більше того, це характерно і в більш пізній період до середини 20-го століття — дата в документі про народження могла відрізнятися від реального дня народження.
І знову спроба прикрасити текст бентежить поєднанням слів. "Простота, що межувала з байдужістю", коли мова йде про інтер'єр усередині приміщення. Тут, як мені здається, логіко-семантична помилка, автор застосовує антропоморфну, чисто людську емоцію до неживого простору. Якщо це такий стиль, то він не витриманий повністю в тексті. Якщо це вкраплення, щоб не обтяжувати, то ці вкраплення не як алмази в підвісках, а мов подряпини. Або ж це слід впливу генеративних моделей, коли при виправленні помилок вони можуть раптом намагатися щось "покращити". Здається, це вже не перша така фраза, але вона вибиває з оповіді. До речі, на мій погляд, коли хтось каже — а мені все одно, а я не вважаю це важливим — це важливо! Просто тому, що навіть той, хто не занадто звертає увагу на такі "дрібниці", все одно має кінцевий допустимий обсяг якихось збоїв: там пропустить, тут перегляне, а потім раптом, з незрозумілої для себе причини, може почати відволікатися від тексту і втратити до нього інтерес. Хочете, вважайте це особистою теорією, але спробуйте це спростувати...

Особисте сприйняття фіналу та концепція
І я не буду розповідати про фінал, думаю, читачеві, який дібрався до цих рядків, він буде цікавий більше за мої міркування. Можу сказати лише, що він виявився досить несподіваним. Не сказати, що нелогічним.
Одна з книг, важливих для мене особисто — це "Нудота" Сартра. Певною мірою я відчуваю щось схоже, як і герой цього твору, але воно називається трохи інакше й охоплює мене щоразу, коли я прочитую книгу. Називається це відчуття Порожнеча. Це такий собі страшний звір, який живе десь усередині й харчується виключно книгами. У нього є кілька станів, безпосередньо пов'язаних із якістю його їжі. Може невдоволено плюватися, може сито буркотіти, може лише обережно обнюхувати, а може поїсти, потім загадково блиснути своїм поглядом і розчинитися в нікуди... Щось є в ньому від котячих. Здається, ця історія викликала одну з його реакцій, і цілком несподівану.

У підсумку:
Насправді, ця книга має чудовий потенціал непростої сімейної саги або роману місця і точно знайде свого читача (особливо жіночу аудиторію, яка знається на переплетенні доль). Але саме зараз її головна біда — недостатня легкість і виразність тексту, особливо перших глав. Автор так захоплюється нагнітанням атмосфери трилера, що трохи забуває перевіряти його як на міцність фактів, так і на узгодження слів. У результаті читач може бути більше зайнятий не співпереживанням героям, а розгадуванням стилістичних, логічних і юридичних загадок, на які натрапляє в тексті, особливо спочатку.
При цьому в історії є всі складові, які роблять її по-справжньому цікавою. Загадки, любов, пристрасть, зрада, напруга, складні взаємини, деякі повороти — якби я був продюсером кінокомпанії, то вважав би за необхідне вивчити можливість використання цього твору як основи для якого-небудь серіалу. Проте як самостійна книга він просто благає про доопрацювання: стилістичного вирівнювання глав, виправлення логічних неув'язок, виправлення перших глав, які здаються трохи просідаючими. Деякі з цих глав заслуговують лише похвали за створення атмосферності, напруги моменту, і здаються зримими орієнтирами того, якою насправді може бути ця книга — цікавою! Інші ж — немов синопсис, який на швидку руку перевіряв ШІ, приводячи його до вигляду, який іноді намагаються видати за психологічний трилер. Втім, dictum sat...