— Григорію, не треба… — кажу тихо, але Назаренко мене чує. Він відпускає Влада і встає, обтрушуючи сніг з одягу.

— Ей, братику! — Стас намагається привести Влада до тями та при цьому зло зиркає на Назаренка, але розсудливо нічого йому не каже.

— Вікторіє! Ходімо, нам треба поговорити… — Григорій хапає мене за руку й тягне в бік будинку.

— Між мною і Владом нічого немає, ти ж мені віриш, Гришо? — тихо кажу, коли ми заходимо в його кабінет.

Замість відповіді чоловік раптом різко притягує мене до себе й цілує в губи. Жорстко, не жаліючи, ніби ставить на мені своє клеймо. Я одразу згадую Строганова й істерично намагаюся вирватися з його ведмежих обіймів. Назаренко неохоче відпускає мене, і я стрімголов вибігаю з кабінету. Йду до своєї кімнати й сідаю на ліжко.

І що тепер робити із цим нападом ревнощів Григорія? І з тим, що сталося в його кабінеті… От воно мені треба? Так усе було в цьому житті спокійно й надійно. Робота, жодних стосунків і прив’язаностей. Й ось тепер Назаренко з його раптово виниклими почуттями до мене. І моїми — до нього…