Вона пішла від нього в сльозах. А він зрозумів лише одне…

Трохи Діна Кроуфорда вам у стрічку. Саме таким він відчувається для мене — небезпечним, одержимим і абсолютно не готовим відпускати.

Уривок із «Вберегти її»:

— Елізабет, стій, — кинув я низьким, небезпечним голосом, зробивши крок уперед.

— Навіть не думай наближатися! — вона різко обернулася, виставивши руку вперед, як захисний щит, а її очі знову потемніли від нової хвилі сліз і люті. — Якщо ти ще раз до мене торкнешся...   чи знову влаштуєш якесь своє л**** на дорозі... клянусь, я зроблю так, що ти про це пошкодуєш!

Вона різко відчинила двері кабінету — так, що вони з гуркотом вдарилися об стіну, ледь не збивши з ніг Маргарет, яка все ще чекала в приймальні.

— Міс Маллоу... — розгублено почала асистентка, але Елізабет уже пролетіла повз неї, залишаючи по собі лише гуркіт підборів по плитці коридору.

Двері за нею зачинилися.

У кабінеті знову запала важка, майже дзвінка тиша. Я залишився стояти біля розтрощеного столу серед розкиданих паперів. Пальці досі пам'ятали тепло її тіла, а на плечі чітко відчувався слід її зубів.

Я повільно провів рукою по волоссю й важко видихнув.

Маллоу мала рацію в одному: я був хворим. Але зупинитися чи відпустити її після цього вже не зміг би ніхто у світі.