Можливо, тому що письмо ніколи не було лише способом спілкування. Воно завжди було способом існування. Людина пише не тоді, коли їй є що сказати світу, вона пише тоді, коли світ всередині неї стає занадто гучним, щоб мовчати. Слова - це не відповіь, а спроба наблизитися до неї.
 Нас привчили вірити, що будь-яка творчість потребує глядача. Але хіба ліс перестає шуміти, якщо ніхто не слухає? Хіба зорі згасають, коли на них не дивляться? Так само й письмо існує не тому, що його читають. Воно існує тому, що людина не може не писати.
  Кожен текст - це діалог із самим собою, який випадково може підслухати хтось інший. Ми шукаємо не ідеальні речення, а власний голос. Іноді він звучить невпевнено, іноді губиться серед сумнівів, але саме в цьому пошуку народжується справжня література.

  Можливо, найважливіші слова ніколи не стануть популярними. Вони можуть залишитися в старому зошиті, у папці з чернетками чи в листі, який ніхто не відкриє. Але їхня цінність не вимірюється кількістю читачів, вона вимірюється тим, наскільки чесними ми були в ту мить, коли їх писали.  Писати - означає чинити опір забуттю, давати форму тому, що без слів розчинилося б у часі. Це спроба затримати мить, зберегти відчуття, поставити запитання, на які, можливо, ніколи не буде остаточної відповіді.

  Тому ми пишемо, навіть коли нас ніхто не читає, бо інколи найважливіший читач - це людина, якою ми станемо через багато років. І, відкривши колись старі сторінки, вона побачить не просто слова, а зустріне себе.

 Нові розділи  "Якщо серце згадає раніше" вже чекають на вас❤️ герої вперше не приховуть своїх почуттів, починають вірити в те, що знайшли  свій дім один в одному, та чи довго буде тривати цей момент? 

 + новий арт до сьогоднішнього оновлення❤️ Підписуйтесь, щоб не пропустити новинки❤️