Мені здається, одна з найскладніших речей у роботі над книгою для мене, це дозволити персонажу помилятися.

Автор майже завжди знає, до чого призведе те чи інше рішення. Він бачить наслідки набагато раніше, ніж сам герой. І іноді таааак хочеться його зупинити. Підказати правильну відповідь. Попередити. Не дати сказати ті слова, про які він потім шкодуватиме. Не дати зробити той крок, після якого вже нічого не буде, як раніше.

Я дуже від цього страждала свого часу. Мені хотілося вберегти своїх героїв від неправильних рішень, від болю, від втрат. Але згодом зрозуміла, що тоді вони перестають бути справжніми. Я дійсно сідала і писала: вони не бачили жодного болю, втрат, випробувань і померли такими, якими народилися, не зробивши нічого в житті. І....було нецікаво)))

Це трохи схоже на дітей. Як би не хотілося, неможливо прожити життя замість них. Їх потрібно відпустити й дозволити набити власні ґулі. 

Так само і з героями. Вони мають право довіритися не тій людині, зробити неправильний вибір, сказати зайве чи повірити в те, що виявиться брехнею. Саме ці помилки змінюють їх. І саме тоді вони оживають.

А у вас бувало таке? Хотілося буквально залізти в книгу й не дати герою зробити одну-єдину помилку?)))