По домовленності з авторкою невеличкий відгук на трилер "Спіраль".

Текст мені здався таким, що має чудові ознаки сучасної творчості, я б його назвав представником міметичного цифрового мінімалізму. Того, що намагаються нав’язувати всім генеративні моделі — короткі речення, повтори-посилення та використання тире замість ком із сполучниками "а", "але", "зате"... Ні, у мене не склалося враження, що цей текст був згенерований, ідеться просто про його стилістику. Можливо, було проведено редагування за допомогою ШІ, тому він і набув таких особливостей. Порівняння влучні, яскраві. Деякі вдаліші за інші, але всі досить образні. Навмисні повтори слів для посилення ефекту. Місцями вони здалися трохи зайвими. Також, наприклад, тут "Вічно пітніє костюм..." — просто бракує коми. Хоча наприкінці стиль дещо змінюється, і, як на мене, стає значно краще! 
Азійська зовнішність та Трістан, це про головного героя. Чим це могло б завадити грати у футбол? Можливо, це виправдання героя, але як це важливо для сюжету? Просто чітко вказана деталь, яка потім ніяк не використовується, тож чи потрібна вона?
Якщо вже зайшла мова про міметичний мінімалізм, то варто уточнити його ознаки. Коротко вони такі:
- Рубаний синтаксис. Текст складається з ультракоротких речень за принципом: одне речення — одна думка.
- Надто часті абзаци. Кожна нова фраза починається з нового рядка. Багато в чому це баг, який став фічею, імітація генерації тексту в реальному часі або ж імітація інтерфейсу месенджера.
- Синтаксичний радикалізм. Сполучники постійно, і часто абсолютно зайвим чином, замінюються на тире або дефіси. Зв’язки між словами стають асоціативними, а не граматичними.
- Лексична циклічність. Повторення ключових слів із повним ігноруванням синонімів. Схильність до порівнянь, метафори досить точні, але холодні, часто механічні.
Цей стиль, що виріс із телеграфного стилю Гемінґвея, чомусь почав вважатися глибоко психологічним, до того ж таким, що позбавляє автора зайвих описів, замінених еківоками на щось там приховане, під водою "айсберга Гемінґвея". Мовляв, це вам не вигадливе бароко, а конструктивізм із мінімалізмом, їжте! Ось тобі кістка, сам вигадуй, яким смачним може бути м’ясо.
Що ж, і "Спіраль" тяжіє до цього. Відсікає зайве, немов у спробі скульптора зберегти важливе.

Історія починається без розгойдування, стартує двома героями, обрушує їхній сум і внутрішню невлаштованість, багато в чому відповідаючи духу часу. Безперечно відповідаючи! Де б не жили герої, чи в Чикаго, чи в іншому місці, виникає відчуття, що їх кожному можна зустріти на вулиці. І це безсумнівний плюс, який відзначить читач. Якщо з перших рядків герої здаються реальними, а їхні проблеми зрозумілими, виникає певний зв’язок. Наскільки місткі порівняння цей зв’язок посилюють — залежить уже просто від читача: досвідчений може посмакувати, недосвідчений — захопитися. Прискіпливий, піджавши губи, мовчки кивнути. І читати далі...
А далі — погані діалоги. На жаль. Погано форматовані репліки, які ледве розумієш, кому належать. Тобто доводиться зупинятися, розбиратися, вчитуватися, знову повертатися... І це у важливому, по суті, психологічному моменті! Шкода.
Що хотів би зазначити. Усім авторам однієї статі буває складно описувати героїв іншої. Але доводиться. Із перемінним успіхом. І тут дуже важливо не те щоб перестаратися, а перемудрувати. Адже тут можна мимоволі свої думки вкласти в думки героя, а ти ж перебуваєш на іншому боці... У 4 главі у мене виникло деяке подвійне враження — ніби вона від імені чоловіка, а чути голос жінки. Оскільки саме в сучасних жіночих голосах чути це обурення запитаннями "що поїла?" і "де зараз?" від ледве знайомих чоловіків. Упевнений, чоловіки пишуть це часто через потребу просто з чогось почати розмову і навіть не зрозуміють, чому тут виникає це саме обурення.
На жаль, розділ остаточно зіпсував враження про себе кінцівкою, у якій текст став надто мінімалістично цифровим. Я тут вже чую ШІ. Оскільки волосся, яке ловить сонце і відбиває його в стіни, мені здається навіяним саме ним. Як, утім, і всі кілька інших речень, які, здається, я вже не раз зустрічав. 
Усе ж мені б не хотілося розкривати деталі сюжету. Важливо, щоб книгу читали без спойлерів, так буде цікавіше. Думаю, що цю історію читатимуть. Тому не буду на ньому загострювати увагу, хоча мені здалося, що добре б точніше простежити деякі репліки — чи може один герой чути репліки іншого. Через певний мінімалізм тексту це мені було не завжди зрозуміло. До того ж мені здається, що чіткіше потрібно вказати час кожного епізоду, він важливий.
І мушу знову сказати, що діалоги — це найслабше місце. Їхнє форматування та відсутність пояснення, кому належить репліка. Мені здавалося, що це епізод, а виявилося — система. Якщо навмисна, то результатом може бути подив і роздратування читача. Сплюндроване враження.
Містична складова цікава і непогано лягає в сюжет. Однак після цього відбувається "монтаж" — зникає певний час історії. І ситуація, у якій опиняється один із героїв, виглядає трохи дивно. Як так вийшло, чому — відповідей бракує, якщо їх не буде й пізніше, то виникає відчуття, що тебе трохи ошукали... ні, точніше, ніби ти пропустив кілька серій серіалу і тепер гарячково міркуєш, що ж там могло статися.
І знову (глава 10) виникає відчуття переплутаності героїв, коли просто не розумієш, про кого зараз ідеться! А головне, відчуття, що ти пропустив кілька серій, — посилюється. Трохи навіть прикро як читачеві, що автор викинув зі свого твору такі важливі частини, бо поспішав перейти до гарячих сцен. Ні, вони знайдуть свого поціновувача, припускаю, що винесення відповідного тегу допоможе їм цей твір знайти.
Що ж, далі стиль написання відходить від міметичного мінімалізму, я б сказав, надто далеко. Доводиться під час читання надто часто гортати сторінку.
Різна стилістика розділів викликає припущення, що писалися вони в різний час або деякі були просто зв’язками-доповненнями. Різка зміна стилю дивує: або деякі розділи залишилися чернетками, або ж здалися вдало психологічними, але при прочитанні після деяких мінімалістичних розділів дивуєшся, хочеться сказати — ну от же! Тут чути авторський голос, з описами, з образами, своєю динамікою та напругою, чому ж це не всюди так?
Не знаю, чи варто, не бажаючи розкривати деталі, писати про це, але ось що важливо — як після втрати людина так швидко про неї забуває? Точніше, навіть не так: існує логічний розрив, про який я вже писав, і він здається занадто серйозним, оскільки втрачається розуміння, як герої прийшли від однієї точки до іншої. Занадто цікаве може вважатися пропущеним.
Крім того, у мене виникли запитання про те, чому все відбувається так, як відбувається. Немає, наприклад, опору, є якась згода. Ці пояснення були принесені в жертву яскравості епізодів, хоча при цьому порушується цілісність історії, і місцями досить виразно.
Що ж, фінал має право на життя, і він досить логічний. 
Загалом можу сказати про власне враження — твір має кілька певних недоліків, при виправленні яких може стати гарним, якісним твором у своєму жанрі. Це, перш за все, незбалансованість розділів за стилем, також відсутність деяких епізодів, важливих для внутрішньої мотивації та логіки становища героїв, і, зрештою, недостатнє опрацювання діалогів. 
Це даркроман з елементами психологічного тиску — не те щоб я сам був шанувальником цього жанру, але мені було цікаво: психологія, відверті сцени, як автор із цим упорається. Що ж, із першим з вищевказаних причин вийшло з питаннями, а ось із відвертістю краще — без перебільшень, зважено. Історія буде цікава тим, хто шукає даркроман, з елементами психологічного тиску та складних відносин героїв.