Запрошую до прочитання моєї книги, хочу отримати відгук та/або критику:)! 

Раптом Влад викидає рештки від сигарети.

— Давай пройдемось, не для чужих вух.

Дає мені руку, я здивовано дивлюсь на неї й поки не встигаю зорієнтуватися він вже веде мене до лабіринту. Його пальці стискають мою руку досить міцно. Не боляче, але достатньо, щоб я зрозуміла: якщо зараз захочу втекти, то виглядатиму доволі безглуздо.

— Скавронський судимий, — продовжує Влад, ніби між іншим, коли ми звертаємо на одну з бічних доріжок, — і твій вітчим мав намір взяти його під захист у новому процесі.

Він говорить спокійно, навіть буденно.

— І от тут починається найцікавіше, — додає він після короткої паузи. — Максим подає запит, отримує повний пакет матеріалів і… м’яко кажучи, дивується.

Я скоса дивлюсь на нього, але Влад не поспішає розжовувати емоції, йому це взагалі не властиво.

— У публічний простір справа не потрапила взагалі. Жодних згадок. Перше засідання закрите, матеріали закриті, і, здається, навіть люди, які зазвичай дуже люблять говорити, раптом вирішили побути максимально мовчазними.

Він хмикає, ніби його самого це дратує трохи менше, ніж мало б.

— І це, погодься, завжди найпідозріліше місце в будь-якій історії.
Я мовчу, слухаючи.

— А потім він просто вніс заставу і вийшов на свободу. Наче його максимум оштрафували за неправильне паркування.

Я скоса дивлюсь на нього.

— Справа якого роду?

Він зупиняється на секунду. Дивиться так, ніби вирішує — сказати м’яко чи добити одразу.

— Він продав свою старшу доньку, — каже нарешті, майже з нудьгою, ніби мова про старий непотріб. — Не метафорично. Оцінив, виставив, передав далі, як актив.