Хай.
Ми часто говоримо про те, що любимо читати. Хтось обожнює дарк-романи. Хтось — детективи. Хтось — скло, трагедії та історії, після яких треба дивитися в стіну й думати про життя.
Але сьогодні мені цікаве інше питання. Не що ви читаєте. А що ви ніколи не написали б самі.
Наприклад, я знаю авторів, які спокійно читають книги про:
- зради;
- насильство;
- маніпуляції;
- токсичні стосунки;
- війну;
- смерть близьких;
- серійних убивць;
- дарк-романи.
Але коли доходить до власного письма — кажуть: «Ні. Оце я писати не буду».
І мені завжди було цікаво чому. Бо написати — це не те саме, що прочитати. Коли читаєш, ти спостерігач. Коли пишеш — ти проводиш героїв через усе це власноруч. Сам вирішуєш, кого зрадять. Кого зламають. Кого вб'ють. Кого залишать із травмами на все життя.
І тут у багатьох раптом з'являється межа.
Наприклад, дарк-романи. Навколо них зараз дуже багато суперечок. Одні кажуть, що це просто вигадка і безпечний спосіб прожити сильні емоції. Інші вважають, що деякі речі настільки романтизують насильство, контроль або залежність, що їм не місце в романтичних історіях.
І от цікаво: Чи могли б ви написати дарк-роман? Не прочитати. Не поставити лайк. А саме написати. Створити героя, який переходить усі межі. Зробити так, щоб читачі закохувалися в нього. І провести його через всю історію. Чи було б вам комфортно?
Або інший приклад. Чи могли б ви написати книгу, де головний герой зраджує? Не випадково. Не через магію. Не через непорозуміння. А свідомо. І не тому, що він лиходій. А тому, що він людина.
Чи могли б ви написати книгу про смерть дитини? Про втрату батьків? Про війну? Про домашнє насильство? Про психологічний аб'юз? Про людину, яка так і не отримала щасливий фінал?
Мені здається, у кожного автора є тема, до якої він не готовий торкатися. Не через цензуру. Не через правила. А просто тому, що всередині є особиста межа. Іноді вона пов'язана з досвідом. Іноді — зі страхом. А іноді автор просто не хоче проводити своїх героїв через певний біль.
Тож мені дуже цікаво:
Яку книгу ви ніколи б не написали? І головне — чому?
А може, навпаки, ви переконані, що автор має право писати абсолютно про все? ?
P.S. І ще цікавіше питання: чи є жанр, який ви читаєте із задоволенням, але ніколи не взялися б писати самі?
15 коментарів
Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис
УвійтиВсе, що повʼязано з ЛГБТ :)
Пацюк Червоній, Ахаха, взагалі не знаю, про що ви. Ніколи не писала нічого подібного.
Слр
У моїх книгах про Борзакова виплили сюжети, які цілком могли бути розписані в дарк-романах. Принаймні, коли жертва розповідала хлопцю про аб'юз, одна з читачок захотіла цю жінку обійняти і заспокоїти. Далі деякі моменти будуть не менш жорсткими
ЛГБТ не знаю і не відчуваю, тому навряд чи напишу
Дарк-роман почав проявлятися.
Молодіжну прозу не хотів писати, але вийшло так, що написав. Якось так
Не писала б: Наукову фантастику не мій жанр, молодіжну прозу через особистий гештальт та історичний роман не хочу занурюватися в події минулого.
РОбін, Будь ласка. Загальна одна відповідь це не мої жанри.
Історичний роман, напевно, і автор, не те щоб має право, але якщо йому хочеться, може писати майже все, що йому хочеться, для цього і є саміздат, можливість втілювати свої ідеї.)
Це ж не завжди про популярність, скоріше про реалізацію.)))
Проте, якщо разом з одним, приходить і інше — чудово.)))
Милау Еллі, Мені подобається ваша думка про саміздат як простір для творчої свободи. Справді, не кожен текст народжується з думкою про популярність. Іноді головне, що автору було важливо саме цю історію розповісти.
А історичний роман, до речі, теж цікавий вибір. Він часто вимагає величезної підготовки, тож цілком розумію, чому не всім хочеться братися за такий жанр.
Ніколи б не написала сюжет, де герой(героїня) закохується в сталкера або людину, яка зламала його (її) життя. До цього ж списку - романтизація аб"юзу, маніпуляцій, "порятунку любов"ю", "він виправиться".
Вень Чжулун, Дякую за відповідь. Мені здається, тут уже йдеться не про жанр, а саме про особисті цінності автора. Бо одне діло писати про аб'юз чи маніпуляції як про проблему, а зовсім інше — подавати їх як щось романтичне або бажане.
Цікаво, що для багатьох авторів межа проходить не через саму темну тему, а через те, як саме вона показана в історії. І ваш коментар це дуже добре ілюструє.
Не писала б наукову фантастику, бо все просто: краще не лізти в те, в чому не впевнена. Щодо дарків у житті — розрекламовані не читаю. Тут почала знаходити глибину й заглиблюватися в суть вчинків героїв. Саме дарків. Доволі цікаво, якось так. Іноді просто треба розслабитися й не думати про мораль. І, зізнаюсь чесно, вони дають мені це розслаблення.
Олена Мисак, Мені подобається ваша думка про те, що не варто лізти в жанр, у якому не почуваєшся впевнено. Хоча практика показує, що письменники часом успішно порушують власні правила.
А щодо дарків, мені здається, це дуже чесна відповідь. Бо часто люди шукають у книгах не моральний дороговказ, а емоції, психологію чи просто можливість безпечно прожити те, чого ніколи не хотіли б бачити в реальному житті. І саме тому так цікаво читати, як різні люди пояснюють свою любов або нелюбов до цього жанру.
Я завжди думала, що ніколи не буду писати фантастику (навіть мега попсову, іншу я не зможу зараз точно)), алеее був конкурс – і що? Я всерйоз сиділа і продумувала лор 0_0. Якщо є виклик і гарне ТЗ – то авторський азарт бере верх) Оволодіти б ще таймменеджементом)
Катерина Овчаренко, Схоже, авторський азарт узагалі окрема стихія, яка не дуже цікавиться нашими планами на жанри. Спочатку «я ніколи не писатиму фантастику», а потім сидиш о другій ночі й продумуєш лор, історію світу та правила його існування.
Мені здається, конкурси й справді часто витягують нас із зони комфорту. Іноді саме хороший виклик змушує спробувати те, на що сам ніколи б не наважився. А от таймменеджмент, здається, спільний антагоніст половини письменників.
Щодо дарку – як на мене, обидві сторони мають рацію) Я сама не поціновувачка, але почала нещодавно писати твір у цьому жанрі – це для мене великий експеримент) А не писатиму, мабуть, космічну фантастику. Хоча колись читала)
РОбін, Може бути) Бо нещодавно я й не думала, що в мене буде такий, скажімо, "неоднозначний" персонаж як Раул Мендес, а от диви-но)
Я б не писав, наприклад, наукову фантастику. Мені просто цей жанр ніколи не був цікавий. Дарк-романи - читаю, але писати лише в планах.
Олег Кучер, Цікаво, що у вашому випадку межа проходить саме по інтересу до жанру, а не по темах. Бо буває навпаки: людина із задоволенням читає певний жанр, але ніколи не взялася б його писати. Хоча, якщо чесно, після деяких коментарів у цій гілці я вже починаю підозрювати, що слова «ніколи не напишу» дуже люблять спростовуватися самими ж авторами.
мені здається, що можу все написати, в принципі я так і роблю, не пишу в конкретному жанрі, а те, що захоплює мене в той чи інший момент. Але, з усіх історій, які я писала, є даркром, мабуть більше психологічний нуар Життя після шторму.Віола, так от там було дуже тяжко писати саме обставини, під впливом яких трансформується особистість героїні. Я навіть відкладала його, на скільки мене то все навантажили психологічно.
Агнія Бурне, Мені здається, це теж своєрідна відповідь на моє питання. Бо іноді автор може писати про будь-що, але деякі історії забирають значно більше сил, ніж інші.
Цікаво, що для вас складною виявилася не сама тема, а необхідність прожити разом із героїнею її трансформацію. Напевно, саме тому найважчі книги часто виходять найсильнішими. Вони залишають слід не лише в читачах, а й в авторах.
Я одного разу відповідала на це питання. Що ніколи не напишу жахастик. Ну бо хоч іноді читаю, але це загалом не те, що мене цікавить. І будь-ласка, він написався сам) Ще й з містикою, яка мене більше дратує ( бо маю відразу до того, що не має пояснення, для мене це як рояль в кущах) в інших творах. Виключення, звичайно, є, але небагато. Ну от "Хиже серце" вийшло етнічним містичним жахастиком і, мабуть, найбільш вдалим поки що твором
Дієз Алго, Схоже, ваш жахастик просто не читав список того, що ви ніколи не напишете. Іноді муза приходить зі словами: «Я знаю, що ти проти, але ми все одно це робимо». Найцікавіше, що саме такі твори нерідко стають найвдалішими.
Та якраз про все вище перечислене пишу, але про чиюсь смерть рідко, зради, насильство емоційне, психологічне, і так далі...
Іванна Турецька, Цікаво, що для вас межа проходить не через саму тематику, а скоріше через певні її прояви. Бо зрада, психологічне насильство чи складні стосунки теж можуть бути дуже болючими темами. Виходить, справа не стільки в тому, про що писати, скільки в тому, як саме це показувати в історії.
Якщо відповідати безпосередньо на Ваші питання, то дарк-романи - так, писала, але він вийшов лайтовим, з неоднозначними героями, що роблять нехороші вчинки, але без описів надмірної жорстокості - таке, мабуть, все таки не по мені. Про зраду теж писала - тема не приємна, але особисто для мене, така собі морально "сіра", то ж можна гратися. . Мабуть, не змогла б писати відверту еротику і сюжети, в центрі яких - страждання, смерті дітей - це тема болюча, в бік якої не хочеться дивитися взагалі.
Іванка Сокіл, Мені здається, це дуже зрозуміла межа. Одне діло писати про складних, неоднозначних дорослих персонажів, які самі відповідають за свої рішення. І зовсім інше, коли в центрі історії опиняються діти та їхні страждання.
До речі, цікаво, що ви розділяєте теми на ті, які неприємно писати, і ті, на які просто не хочеться дивитися взагалі. Бо для мене це теж різні речі. Зраду чи морально сірі вчинки можна досліджувати як частину людської природи, а от смерть або страждання дітей часто зачіпають вже не письменницьку цікавість, а щось дуже особисте.
І взагалі, мені подобається думка, що межі автора не обов'язково показують, про що він може чи не може писати. Іноді вони просто показують, який біль він не хоче проживати разом зі своїми героями.
Дійсно є певна межа, я згідна...
Видалення коментаря
Ви дійсно хочете видалити повідомлення?
Видалити СкасуватиКоментар буде видалено назавжди.
Блокування коментування
Ви дійсно хочете заборонити можливість коментування?
Заборонити Скасувати