Стук у двері перериває думки. Відчиняю і бачу схвильовану служницю.

- Ледве вас знайшла, я думала ви у кімнаті Ореста, - швидко промовляє дзвінким голосом. - До вас прийшли.

- Хто?

- Здається ваша мати.

Цікаво, що їй потрібно? Може привезла мої речі? Було б не погано.

- Дякую, зараз спущусь.

Перш ніж піти вона роздивляється мене, а я її. Напевно це і є та Діанка, племінниця нашої кухарки, котра сохне по Оресту. Цікаво, чи спілкуються вони між собою? Хоча яка різниця? Чому мене мають хвилювати інтереси небажаного чоловіка?

Беру телефон, засовую у кишеню светра і виходжу з кімнати. Дівчини вже немає. Неохоче спускаюсь на перший поверх. З мамою розмовляти не маю бажання. 

Вона стоїть у вітальні, як завжди красива і величава. Її погляд холодний, а обличчя не виражає нічого. Справжня любляча мати.

- Поїдеш зі мною, - командним тоном різко говорить.

- Куди? - дивуюсь її несподіваному проханню.

- Не має часу. По дорозі розповім.

Вона розвертається іти, але я не поспішаю за нею. Не подобається її настрій і те, як вона не дивиться мені в очі. Це значить, що вона зла і мною розчарована.

- Ти що не чула? - тон котрий не приймає заперечень і я стискаю плечі.

Наче доросла, вже одружена жінка, та всередині мене досі сидить та недолюблена дівчинка, котра боїться осуду мами і слухається її.

- Я не одягнена, - тихо бубню.

- Ми не на вечірку. І так піде.

Вона проводить по мені прискіпливим поглядом і йде до дверей, впевнена, що я піду за нею. Не знаю чому, але так і роблю.

На сходах ми зустрічаємо Мілу, вона напевно повернулась з університету. Її прижмурені очі підказують мені, що вчорашня нічка в неї була недоспана. Цікаво чи причетний до цього її іноземний кавалер? Та розмовляти ніколи, мама швидко прямує до своєї машини.

- Ти куди? - в останню мить Міла хапає мене за руку.

- Сама не знаю, - чесно відповідаю.

Поспішаю до машини, сідаю на пасажирське сидіння. Перш ніж ми виїжджаємо з двору, бачу як Міла проводжає нас задуманим поглядом.

Спочатку ми їдемо мовчки і ця тиша змушує все більше нервуватись. Що вона знову задумала? Куди ми їдемо? Треба було задаватись цими питаннями у будинку, а не сліпо слідувати за нею. Я не зобов’язана її більше слухатись. Вона позбулась мене, видала заміж. Як шкода, що правильні думки приходять пізно.

- Може скажеш, що сталось і куди ти мене везеш? - нарешті наважуюсь запитати.

- У лікарню, - сухо і коротко відповідає.

Вона уважно слідкує за дорогою і навіть не думає на мене глянути. Скільки себе пам’ятаю в неї ніколи не було водія, вона завжди кермувала сама. Може не довіряє, а може навіть тут хоче мати контроль.

- Навіщо нам в лікарню? Хтось захворів? - говорю спокійно, але всередині з’являється тривога.

- Софіє, з кожним разом ти мене шокуєш все більше, - вона говорить роздратовано, ледве стримує гнів. По звичці перестаю дихати від її негативних емоцій направлених на мене. - Як таке дурне дівчисько може створити мені купу проблем?

- Що я знову накоїла? - в моєму голосі паніка.

- Ти не тільки примудрилась закрутити інтрижку з нікчемним викладачем. Ти ще й благополучно залетіла від нього! - вона переходить на крик і весь салон заповнюється її голосом. - Ти що не знаєш, що є контрацептиви, щоб не було таких сюрпризів?

- Як ти дізналась? 

- О, твоє щастя, що я дізналась зараз, а не тоді, коли це всім би стало відомо. Від такої ганьби не відмиєшся. Мало нам проблем? Тепер ще це.

Мене накриває паніка. Мама знає і це не обіцяє для нас з малюком нічого хорошого. 

- Що ти збираєшся робити? - боязко запитую. 

- Позбудемось дитини, поки це ще можливо. Надіюсь строк не великий, - говорить холодно, наче про погоду. - Я вже домовилась. У лікарні нас чекають.

- Я не дозволю цього, - протестую, від страху важко дихаю. - Я хочу залишити цю дитину. Не можна її вбивати. Це ж твій внук.

- Внуків мені народиш від чоловіка, Орловського Ореста. А це байстрюк, котрий зруйнує твоє життя. 

Не можу повірити, що вона може бути на стільки жорстокою. Що зробили з неї гроші? На кого вона перетворилась? 

- Мамо, прошу. Зупинись і хоч раз послухай мене. Я люблю цю дитину і не хочу робити аборт.

- І як по твоєму я буду дивитись Орловським в очі. Видала вагітну дочку за їхнього сина. Ти про це подумала?

- Невже тебе лише це хвилює? 

Вдивляюсь в її жорстке обличчя і не помічаю там ні каплі любові чи жалю. Їй байдуже до моїх почуттів. Прикриваю очі, відчуваю розчарування і відчай. До неї не можливо достукатись. 

Звідки вона дізналась? Невже Орест розповів? Може саме він і порадив позбутись малюка. Чужа дитина йому точно не потрібна. На цілому світі я одна зі своєю проблемою і ніхто не допоможе.

Коли зупиняємось на території лікарні, я не виходжу з машини. Мамі приходиться силоміць виштовхувати мене з середини. Схопивши до болі зап'ясток вона тягне в приміщення, на мої опирання вона не звертає увагу. А ось прохожі оглядаються і здивовано проводжають поглядом. 

Добравшись до потрібного кабінету, вона щосили заштовхує мене в середину і зачиняє за собою двері. Мордатий лікар вже нас чекає, встає із-за робочого столу і потирає руки. Уявляю скільки вона йому заплатила за аборт, на котрий я не погоджуюсь. 

- Ульяно, приготуй все, - говорить він молоденькій медсестрі, котра сидить за столиком в кутку і дивиться на мене переляканим поглядом.

Вона швидко зривається з місця і шмигає за двері у процедурну. Лікар підходить ближче і привітно посміхається. 

- І чого ти так боїшся? Заспокойся. Все пройде швидко і безболісно, - його лагідний тон не викликає довіри. 

- Я не хочу цього робити. Відпустіть мене.

- Але ми мусимо. Твоя мама хвилюється за тебе.

- Що ти з нею панькаєшся. Веди її на крісло.

Мама штовхає в спину і я піддаюсь вперед. Лікар стирає з лиця фальшиву посмішку і ловить за руки. Він тягне туди, куди пішла медсестра. 

Посеред процедурної стоїть гінекологічне крісло, поруч залізний столик з різними інструментами. Лише вид всього цього наводить страх, та якщо уявити, що вони хочуть робити, хочеться вити від відчаю.

- Ви не маєте права без мого дозволу. Відпустіть мене, - важко дихаю, повітря не хватає, а запах медикаментів здаються нестерпно смердючими. 

- Припини істерику і зроби хоч щось правильно, - холодний голос мами нагадує, завдяки кому я тут.

Оглядаюсь і дивлюсь на неї крізь нахлинуті сльози. Вона спокійно стоїть і спостерігає, як мене садять на жахливе крісло.

- Я тобі цього не пробачу, - знесилено шепочу.

- Ти ще мені подякуєш, - чую відповідь.

Як би вони не намагались, та посадити на місце не можуть. Невже вони думали, що так просто здамся? По незадоволеному обличчі мами, видно, вона теж вважала, що все пройде легше.

- Треба колоти заспокійливе, - нервово звертається до неї лікар. - Або забирайте додому. Домовляйтесь і тоді приїжджайте. Вона брикається. Що я можу їй зробити?

- Коли. Гроші взяв? То роби своє діло, - ричить на нього мама.

Поки мене тримають, молоденька медсестра тремтячими руками вводить зі шприца щось у руку. Я настільки збуджена, що навіть не відчуваю болю. Потім залишають мене в спокої. Сідаю на стілець, трохи переводжу подих і дуже швидко розслабляюсь. 

Через деякий час заспокоююсь і вся ця ситуація вже не здається на стільки жахливою. І чого я так хвилююсь. Адже нічого страшного не сталось. Тепер все в тумані і на все байдуже.

Відчуваю, як мені допомагають встати. Садять на щось тверде, знімають штани. Все таке розмите і не чітке. Забуваю де я і навіщо. 

Мене ложать і я слухняно піддаюсь. Біда - кричить тоненький голосок десь далеко у свідомості. Але нічого не роблю. Розумію, що навіть руки не можу піднести. Та й що може статись поганого? Здається я в лікарні, а тут допомагають людям. Перед очима мерехтить щось біле, а потім мені розсовують ноги. 

Раптом чується гуркіт дверей і звучить знайомий голос:

- Що це ви творите? 

https://booknet.ua/reader/bud-horoshoyu-dvchinkoyu-b409448?c=4408298&p=1