Доброго часу доби, шановне панство.

Я цей допис ношу в собі від учора. І він буде про кохання.

Не про те, що в книгах, а про те, яке трапляється в реальному житті. Буду розповідати про нього від імені свого колеги. А він чоловік. І я б до його думки щодо цього почуття поставилася б скептично, але я чудово знаю ту історію кохання. Вона насправді вражає, але від нашарування турбот і прагматичності цього світу, та ще й в наших реаліях, губиться відчуття причетності до чогось прекрасного. А я ж була причетна до того прекрасного, втім загубилася серед рутин буденності. Ось вам і автор любовних романів. Не романтично зовсім виходить.  

Учора, я, ще одна моя колега, така ж сорокарічна пані, як я, ну і звісно колега-чоловік, чисто випадково зачепилися в розмові про юнацькі почуття та саме значення слова «кохання». Почалося все з того, що мій колега повертався після роботи додому і в лісочку зустрів юну пару – чисто Ромео та Джульєтта – їй 13, а йому 19. Юний Ромео посадив свою Джульєтту за кермо мотобайка, а мій колега як то побачив –осатанів, оскільки ті дітиська їхали без шоломів, а дівчину та її батьків він добре знає. Як людина небайдужа, спинив їх, та й давай вчити правилам ПДР, ну і виховувати заодно, бо їй 13, а йому 19.

У мого колеги нещодавно донька народилася. Омріяне дівчатко. Тому, коли побачив все те неподобство – чоловіка перетрусило.

І ось він каже:

• Я розумію, що у них кохання. Адреналін та ендорфіни, гормони скачуть, як блохи на козі, але ж повинна бути безпека. Та й і їй лише тринадцять.

Ну, і тут ми з колегою, вірною коліжанкою, давай триндіти, що то не кохання, а бісів із п’ятої точки малолітній сцикусі ніхто не повиганяв. Він нас уважно послухав, прийняв отриману інформацію до уваги і серйозно сказав:

• А як це нема кохання? Дівчата, що ви таке кажете? Тобто, ви хочете сказати, що я від 2005 року не кохаю. Та я крім своєї Оксани нікого не бачив. Я й зараз не бачу. І бігом їду додому, бо там доня. Я її на ручки і ми спатки.

Позатикалися ми обидві. Дві гуру в справах сердечних, бо обидві знали, що він крім своєї Оксанки нікого не бачив від 2005 року. І будь-яка його розмова зводилася до коханої дружини та доньки, і коли кохана дружина починала у слухавку видавати наряд на день насущний, він усміхався і бубонів: «Так-так, бубу… Бубу… І я тебе люблю»

Ось тому я ношу цей допис в собі від учорашнього дня. Бо я дуже хотіла описати стан закоханого чоловіка. А він кохає від 2005 року. І учора трохи спустив мене на грішну землю.

А ще ж вчора якраз стартувала передплата на «Багряні пута». Я завжди переживаю у такі дні, наче вперше йду з передплатою. І якось мимовільно узяла, та й провела паралель між моїм колегою і Назаром. Вони мені чимось схожі, а чим - не знаю. Гадаю, скоро в тому ділі розберуся))

І поки я над цим мізкуватиму, ви читайте гарні книжечки!

Багряні пута

І хай згорить москва!