Вечір другого дня завжди інший.

Ніби хтось вимикає режим «треба бути активним» і вмикає щось значно чесніше. Люди втомлюються — і разом із цим зникає напруга. Залишається тільки тепло, сміх і дивне відчуття близькості, яке не планували.

Філомена сиділа біля вогню, загорнувшись у рушник після душу, і вперше за довгий час просто була. Без аналізу. Без контролю. Без необхідності думати наперед.

А потім вона помітила, що його немає.

Це було дрібницею. Логічною дрібницею. Він не зобов’язаний бути тут. Він — керівник, не частина цього хаосу з гітарою, сміхом і чаєм із термоса.

І все ж вона встала і пішла.

Просто пройтись. Просто подихати. Просто подивитися на зірки.

Вона знайшла його там, де було тихо.

І це вже не було випадковістю.

Їхня розмова не була довгою. Не була гучною. Не була навіть особливою — якщо дивитися збоку.

Але щось змінилося.

Бо є моменти, коли людина, яка ніколи не відкривається, раптом говорить щось справжнє.

І є інша людина, яка це чує — і не тисне, не аналізує, не ламає момент.

Просто залишається.

І цього достатньо.

Тієї ночі вони повернулися до вогнища як двоє людей, які нічого не зробили.

Але вже не були такими, як раніше.

А потім він написав.

О 2 ночі.

І це було значно гірше, ніж будь-яка розмова біля вогню.

Бо тепер це вже не можна було списати на атмосферу гір.

Тепер це було — між ними.

І найгірше (чи найкраще?) —
вона не хотіла це забувати.https://booknet.ua/book/proekt-haos-b455010