Привіт, дорогі читачі:)
Чи любите ви, коли у книгах переплітаються події і одна й та сама ситуація показується з різних сторін? Наприклад, я — дуже. Особливо, коли це в серіях і можна взагалі показати по-іншому сприйняття тих самих подій різними персонажами.

До слова, саме так відбулося в моїй новинці — “Алгоритм вибору”. Події другої глави буквально описують ситуацію з першої книги циклу — “Алгоритм заперечення”, але від Влади. 

Чи цікаво порівняти окремо ці два моменти?) Якщо так — дивіться далі:)

Отож, як це було в книзі “Алгоритм заперечення” з погляду Аврори:

    Я згадала, що Артур мав чекати мене біля під’їзду, і довелося закінчувати. І, чесно кажучи, я думала, що з такою затримкою мене очікує як мінімум роздратований погляд і нотації за те, що змусила чекати “пана”. Однак пан, як виявилося, не сильно й нудьгував, враховуючи, що стояв він біля свого авто в компанії невисокої панянки з довгим чорним волоссям, зібраним у колосок. І не просто стояв, ні. Вони мило розмовляли, тепло усміхаючись один одному.
    Не уявляю, як я змогла стримати внутрішню ревниву фурію, яка так і просилася вийти назовні, але я таки це зробила. Ба більше, я ще й змусила себе абсолютно спокійно під’їхати до них і не зачавити цю курк… гм, дівчину. Хоча картина, що вималювалася в голові, була доволі приємною і трішечки кровожерливою.
    — Не заважаю? — незворушно поцікавилася, піднявши візор.
    — Невже я вас дочекався, Авроро Олексіївно, — закотив очі Артур і підійшов ближче.
    — А ви не надто сумували, тож не розумію суть претензії, — не втрималася від сарказму і стрельнула поглядом на незнайомку.
    Вона ж стояла і дивилася на мене без ворожості, на яку я, правду кажучи, очікувала. Типу, якщо вона хотіла привласнити собі мого… а кого? Хлопця?Мабуть, ще зарано для такого статусу. Ой, я щось відволіклася. 
    Загалом якщо вона хотіла привласнити Самборського, то мала дивитися на мене, як на конкурентку. Проте, у її сірих очах було нуль ворожості. Навпаки, вона зацікавлено роздивлялася мене, мов якусь тваринку в зоопарку.
    Раптом дівчина помітила мою реакцію й знову здивувала: усміхнулася, зробила крок уперед і промовила:
    — Вибач, — дзвінко розсміялася, — я знаю, що поводжуся дивно. Але я просто зраділа, що ти справді існуєш.
    — Існую? — перепитала, вигнувши брову.
    — Мені Тимур постійно про тебе розповідав, але ніколи не показував. В один момент мені навіть здалося, що він тебе вигадав. Особливо, коли сказав, що ви порозумілися з нашим Арктиком, — вона кивнула на Артура. — З його характером — це один шанс зі ста.
    — Ну, дякую, Владо, — із вдаваним обуренням відповів він їй. — Завжди знав, що ти про мене гарної думки.
    Так-так, я правильно почула? Влада? Та сама?!
    То це ж інша справа!
    — Я сама в шоці, що досі його не прибила, — розслаблено відповіла я і нарешті повністю зняла шолом. — Рада познайомитися, Владо. Я теж від Мурчика чула про тебе ду-у-уже багато.
    — О, в це я дуже повірю, — усміхнулася вона. — І мені приємно. Справді.
    — А що… — почала я, але запнулася.
    Мені було цікаво, що вона тут робить сьогодні, але так в лоб питати — це, мабуть, не надто гарно.
    — Я приїхала на день, щоб ми з Тимуром могли придбати потрібне для квартири, — пояснила вона, наче вгадала моє питання. — Але хтось, вочевидь, забув про це, тож зараз або міцно-міцно спить, не звертаючи уваги на постійні дзвінки, або... я не знаю, що ще. Я вирішила приїхати сама до вас, але не знала адресу. Тоді подзвонила Артуру, а він саме їхав у потрібному напрямку, так би мовити. Ось і я з ним притусувалася.
    — І правильно зробила. А Тимур… — я похитала головою, стримуючи не надто культурні вислови, що були на язиці.
    Я реально була дуже зла на нього. Ні, ну як так? Домовитися з подругою і зникнути? Це по-свинськи. Дуже-дуже по-свинськи.
    — Повір, я йому цього не забуду, — підморгнула дівчина.
    Артур у цей час стояв поряд і мовчки спостерігав за нашою першою комунікацією. Немов давав нам з Владою шанс самостійно знайти першу спільну хвилю.
    — Зараз підіймемося і зробимо йому гарний підйом, — не без задоволення промовила я. — Думаю, холодний душ йому не завадить.
    — Повністю підтримую, — у Влади аж очі засвітилися.
    Так, офіційно заявляю: вона мені вже подобається.

А тепер погляд Влади з “Алгоритм вибору”

    — Зачекаймо на Аві. Вона скоро буде тут, з нею й зайдемо у квартиру, — сказав Самборський, виходячи на вулицю.
    — Думаєш, з Тимуром все добре? — запитала, теж вийшовши на свіже повітря.
    — Владо, — він сперся на дверцята і поблажливо подивився на мене.
    — Він спить, так? — криво всміхнулася я.
    — Даю гарантію.
    Ну, це цілком в стилі Тимура.
    — Впевнена, він просто всю ніч працював.
    — Аякже, — Артур закотив очі. — Інших виправдань немає.
    Я знала, що він бурчить не зі зла, але однаково стало неприємно.
    — Мені здається, інколи ти забуваєш, що він твій друг.
    — Навпаки, Варварук. Я дуже гарно це пам’ятаю, тому й не намагаюся вибілити його. Йому давно слід подорослішати.
    Відповісти я не встигла, адже здалеку ми почули гучний рев мотоцикла.
    — А ось та, кого ми чекаємо, — повідомив Артур, і його обличчя осяяла така м'яка усмішка, якої я в нього ще ніколи не бачила.
    — Вона дійсно особлива? — не змогла не запитати й сама мимоволі усміхнулася, дивлячись на нього.
    Самборський трохи нервово прочистив горло, а потім перевів погляд на мене і всміхнувся ще ширше.
    — Вона — моя, — неочікувано твердо заявив він.
    Мені залишалося лише порадіти, що він знайшов для себе саме ту.
    Тим часом ефектний спортивний мотоцикл із салатовими вставками різко загальмував біля нас. За кермом сиділа не менш ефектна дівчина, яка одразу ж заглушила мотор і роздратовано підняла візор свого блискучого шолома.
    — Не заважаю? — запитала вона.
    — Невже я вас дочекався, Авроро Олексіївно, — відповів Артур, ступивши ближче до неї, ніби не міг втриматися.
    — А ви не надто сумували, тож не розумію суть претензії, — зухвало промовила дівчина, і я почула в її голосі явні нотки ревнощів.
    Цікава вона. Смілива, незалежна, і очі такі — не знаю, як пояснити їх колір. О, наче молода травичка. І ці світлі пасма, що вибивалися з-під шолома… Хто б міг подумати, що зрештою Артура так зачепить саме білявка? Скільки я його знаю, він завжди повторював, що вони не в його смаку. А тут — ось як життя обернулося.
    Раптом я помітила, як Аврору починає дратувати моє відверте розглядання. Потрібно було терміново виправляти ситуацію.
    — Вибач, — промовила і не втримала нервово смішку, — я знаю, що поводжуся дивно. Але я просто зраділа, що ти справді існуєш.
    — Існую? — перепитала вона, скептично вигнувши брову.
    — Мені Тимур постійно про тебе розповідав, але ніколи не показував. В один момент мені навіть здалося, що він тебе вигадав. Особливо, коли сказав, що ви порозумілися з нашим Арктиком. З його характером — це один шанс зі ста.
    — Ну, дякую, Владо, — Самборський спробував удати, що він ображений. — Завжди знав, що ти про мене гарної думки.
    Подивившись знову на Аврору, я зрозуміла, що у ній щось змінилося. Немов зникла ворожість, яка простежувалася від самого початку.
    — Я сама в шоці, що досі його не прибила, — пожартувала вона і повністю зняла шолом. — Рада познайомитися, Владо. Я теж від Мурчика чула про тебе ду-у-уже багато.
    — О, в це я дуже повірю, — відповіла, знову широко усміхнувшись. — І мені приємно. Справді.
    До речі, Аврора була дуже привабливою дівчиною. Дивлячись на них з Артуром, неможливо було не помітити, наскільки вони пасують одне одному. Така… зіркова пара, наче Бекхеми.
    Ой, їй, певно, цікаво, що я забула взагалі біля її дому.
    — Я приїхала на день, щоб ми з Тимуром могли придбати потрібне для квартири, — швидко пояснила я, щоб не виникло непорозумінь. — Але хтось, вочевидь, забув про це, тож зараз або міцно-міцно спить, не звертаючи уваги на постійні дзвінки, або... я не знаю, що ще. Я вирішила приїхати сама до вас, але не знала адреси. Тоді подзвонила Артуру, а він саме їхав у потрібному напрямку, так би мовити. Ось і я з ним притусувалася.
Аврора нахмурилася.
    — І правильно зробила. А Тимур… — вона розчаровано похитала головою і подивилася на мене з відвертою жалістю.
    Таких поглядів я страшенно не любила, тому вирішила звести все на жарт.
    — Повір, я йому цього не забуду, — сказала я, багатозначно підморгнувши.
    — Зараз підіймемося і зробимо йому гарний підйом, — промовила Аврора, якось хижо усміхнувшись. — Думаю, холодний душ йому не завадить.
    Що ж, хороша ідея. Навіть дуже справедлива.
    — Повністю підтримую, — з ентузіазмом погодилася я, передчуваючи солодку мить розплати.

Цікаве вийшло порівняння?)
До речі, як розвивалися події далі — читайте вже зараз в мене на сторінці:)

P.S. більше спілкування у моєму телеграм-каналі:
https://t.me/Melania_AuthorsDiary