Коли пишеш постапокаліпсис під час справжньої війни, іноді ловиш себе на дивному відчутті.

Вигаданий світ може бути страшним, жорстоким і темним. Але реальність усе одно знаходить спосіб нагадати: вона складніша. Вона ближча. Вона не лишається на сторінках — вона звучить за вікном, у новинах, у тривогах, у щоденному житті.

Мабуть, тому останні розділи даються не так швидко, як хотілося б. Не тому, що історія зупинилася. Вона живе. Просто іноді потрібно більше сил, щоб повернутися до вигаданого хаосу, коли справжнього вистачає й без того.

Та я все одно пишу.

Бо в цій історії для мене важлива не темрява. Важливо те, як у ній люди шукають світло. Як тримаються одне за одного. Як помиляються, бояться, втомлюються — але все одно роблять крок уперед.

Дякую тим, хто зараз захищає Україну. Тим, завдяки кому ми можемо прокидатися, обіймати рідних, працювати, читати, писати й мріяти про майбутнє.

А читачам — дякую за терпіння і підтримку. Я не зник. Історія триває.

Просто іноді шлях до наступного розділу проходить не тільки через текст.

Більше авторських думок і новин іноді з’являється також у Facebook