– Мотузки на тому самомоу місці, як і завжди, – прошепотіла вона, розв'язуючи пояс халата. – Давай, Ніксе. Покажи мені, як сильно ти ненавидиш цей світ сьогодні.

Нікс не став зволікати. Він змусив її стати на коліна біля підніжжя великого ліжка. Мотузка - м'яка, але міцна - почала обвивати її зап'ястя, лікті, притискаючи руки за спиною в складному, майстерному плетінні.

Нікс насолоджувався процесом. Кожен вузол був виходом для його напруги. Він зв’язував її повільно, методично, спостерігаючи, як червоніють її плечі під натиском мотузки. Це був його спосіб контролювати хаос. Коли вона була повністю обмежена в рухах, безпорадна і віддана на його розсуд. Нікс відчув, як дихання вирівнюється.

– Ти занадто сильно затягнув на грудях, – видихнула Віола, закидаючи голову назад. В її голосі не було протесту, лише констатація факту, який робив її збудження ще гострішим.

– Ти витримаєш, – відрізав він, грубо розвертаючи її до себе.

Не питайте якого переляку я вставила цю сцену в книгу Життя після сонця. Сама не знаю. Але саме завдяки цьому епізоду зявилася ідея написати окрему історію про цих двох Життя після шторму. Віола