Сьогодні я написала останні слова цієї книги.

І знаєте, це дуже дивне відчуття.

Коли починала писати «Життя на трьох», я навіть не знала, куди саме приведу своїх героїв. Катя, Назар і Яна поступово самі знаходили свій шлях, сварилися, помилялися, закохувалися, втрачали й знову вчилися бути щасливими.

А сьогодні я нарешті відпустила їх.

І, здається, вперше за весь час точно знаю, що з ними все буде добре. ❤️

Мені хотілося завершити цю історію не великою драмою, не черговим випробуванням і не казковим «і жили вони довго та щасливо».

Мені хотілося показати життя.

Те саме звичайне життя, у якому після складних подій приходять спокійні дні. Де люди вчаться говорити одне з одним. Домовлятися. Підтримувати. Пробачати. Де щастя не завжди гучне.

Іноді щастя — це вечеря разом.

Прогулянка.

Дитячий сміх у сусідній кімнаті.

Повідомлення «кохаю тебе».

Людина, яка залишає тобі каву перед роботою.

Або просто хтось, хто залишається поруч тоді, коли тобі важко.

Цікаво, що, пишучи цю книгу, я зрозуміла одну річ.

Я думала, що найважче буде писати про горе.

А виявилося, що не менш складно писати про щастя.

Бо горе має сльози, біль, порожнечу, слова.

А щастя часто просто живе десь усередині.

Є відчуття.

Є картинка.

Ти знаєш, що хочеш передати.

А слова чомусь не хочуть лягати так, як ти їх відчуваєш.

Саме тому деякі фінальні глави я переписувала по кілька разів.

Дякую всім, хто був зі мною протягом цієї історії.

Хто чекав на нові глави.

Хто переживав за Катю.

Хто сердився на Назара.

Хто підтримував Яну.

Хто залишав коментарі й ділився своїми думками.

Для мене кожен ваш коментар був маленьким нагадуванням, що по той бік екрану хтось читає мою історію і пропускає її через себе.

А тепер «Життя на трьох» завершено.

Катя, Назар і Яна отримали свій фінал.

А я відкриваю нову сторінку.

Попереду — «Хімія після тридцяти».

І мені вже дуже хочеться познайомити вас із новими героями. ❤️

До зустрічі в новій історії.