Вітаю, любі!

Запрошую до знижки на емоційний життєвий роман!

✨✨✨

Підходжу до контейнерів, і бачу високого кремезного чолов’ягу у брудному одязі, що риється у сміттєвому баку. Коли він вирівнюється на шиї помічаю масивний золотий ланцюжок. Це мене неабияк дивує. Я раніше цього безхатька тут не бачила. Мене чомусь бере зло, тому змовчати не можу.

— Громадянин хороший, а ви працювати не пробували? Такий здоровий лоб..? Іди працюй, це краще ніж ритися у смітниках. 

Кидаю мішок з їжею у сміттєвий бак, а чоловік оглядається на мене. 

Я нервово кліпаю. На руках золоті персні, дорогий годинник на лівому зап’ясті. Одяг теж дорогий тільки замащений. Підіймаюся поглядом вище і часто кліпаю. Чорна борода велетня, досить довга. Вона спотворює чоловіка, але його сині очі виглядають якимось мутними. Помічаю, що чоловік тремтить, а на мої слова зірвано видає. 

— Я їсти хочу.

Я нервово ковтаю. Адже щось цей чоловік не схожий на безхатька. Нічого не можу збагнути, лише тихо кидаю.

— То ходіть зі мною. Поїсте нормально.

— Жартуєш? — з недовірою цікавиться чоловік.

— Зовсім ні. Ходіть. — кличу чоловіка. Адже ми з Мартою покидали їжу в контейнери. 

Ми ж знаємо, що сюди приходять поїсти безхатьки. Тож я матиму чим пригостити цього чоловіка. Зрештою він не схожий на безхатька. Тут щось інше. 

— Маленька, ти серйозно? — якось не виразно цікавиться чоловік. 

— Серйозно! 

Запевняю та ошелешено дивлюся, як чоловік робить крок і починає падати. Я ледь встигла його зловити, хоча він все одно впав, але уже не так різко. Бо втримати цього чолов’ягу я не змогла. 

— Що з вами? — Налякано питаю, і розумію, що він знепритомнів. Щиро сподіваюся, що з ним все добре.

При цім розумінні мені все одно страшно. Моє тіло моментально проймає тремтіння. Несміло торкаюся пульсу на шиї, і видихаю коли пульс прослуховуються. Піднявшись виймаю з кишені штанів телефон, і тремтячими руками набираю швидку допомогу.    

Знижка тут...

Сьогодні найвигідніше. Незабаром ціна зросте.

❤️