Що почитати на вихідних, поки чекаємо оновлення 

«СЕКРЕТАРКИ У СПАДОК»?

Гм… якщо хочеться історії про боса — тоді, звісно, «Солодка для Генерального».

А якщо любите чоловіків, у яких почуття давно перейшли межу здорового глузду й перетворилися на одержимість… тоді вам точно сюди

 «ДІВЧИНКА ДИЯВОЛА. Полум’я одержимості»

#різниця у віці #одержимість #таємниці минулого #норовлива героїня #викрадення #становлення героїні #мафія #колорити Італії

Про цю історію я можу говорити дуже довго, бо вона досі залишається однією з моїх найулюбленіших.

Частина 1. Її викрали у день власного весілля. Викрав той, кого вона все життя вважала частиною своєї сім’ї. Брат її мачухи. Старший. Загадковий. Небезпечно красивий. Вона ніколи не дивилася на нього як на чоловіка, здатного покохати її. Але помилялася. Бо для нього вона давно була не просто дівчиною, яку він знав усе життя. Вона стала його полум’ям. Його слабкістю. Його одержимістю.

Я залишилася стояти, ніби приклеєна до підлоги. Це був не перший голий чоловік, якого я бачила. Але в ньому було щось… неймовірно звіряче. Не тільки в тілі — хоча і воно, звісно. Його спина — міцна, широка, сухі м’язи рухались під шкірою, і я відчувала, як моє тіло зраджує мене. Як погляд знову й знову ковзає по його силуету.

— Можна… ніжніше, кохана? — ліниво кинув він через плече, з тією самою хижою усмішкою в голосі. — Мені зараз не до жорсткого пілінгу.

Я загарчала крізь зуби:

— Не називай мене так.

— А як тобі більше подобається? Моя мила вбивця? — усмішка стала ширшою, але в ній не було злості. Лише... втома і дивна, болісна ніжність.

Я відсмикнула руку, ніби обпеклась. Стисла губку в руці, ніби вона була винна в моїй злості. Він стояв під душем, спиною до мене, зовні абсолютно розслаблений. А я намилювала його спину. Спиніще, якщо чесно. А потім — знову кров. Бинт. Пов’язка. Його рана. І разом із цим — моє відчуття провини.

Він дивував мене. Тим, як терпів біль. Тим, як мовчав. Ані звуку, ані скарги. І я знала: знеболювальне не рятує. Це нестерпно. Але він тримався. Заради чого? Заради мене? Заради контролю? Щоб не випустити мене з корабля?

Якби він був розсудливим — давно б наказав іти в порт. І в лікарню. Але… це ж Давид. Я сумнівалася, що він узагалі знає значення слова «розсудливість». Особливо коли мова йде про мене. Особливо — про свободу.

Я обережно провела губкою біля самого краю пов’язки. Рухалась повільно, майже ніжно, стираючи залишки засохлої крові. І з кожною секундою все більше втрачала рівновагу.

Бо його тіло було поруч. Бо рана — моя провина. Бо я ненавиділа його. Він стояв мовчки. Не рухався. І я продовжила. Обережно. Майже як медсестра. Тільки у медсестер не тремтять пальці і не стоїть клубок у горлі.

— Ти міг померти, — прошепотіла я.

— Хотів би — помер, — спокійно відгукнувся він. — Але я впертий. І, якщо чесно, помирати з тобою поруч — якось безглуздо.

Я проковтнула.

— Чому ти не наказав іти в порт?.. Чому ми досі тут?

Він розвернувся частково, не повністю, але так, що я побачила його профіль. Мокре волосся, тінь на вилиці, важкий погляд.

— Бо якщо ти зійдеш на берег — я більше тебе не побачу, Міло. А я не готовий до цього. Ще ні.

Я застигла. Губи пересохли. Серце билося десь у п’ятах. Він знову відвернувся. Наче сказав дурницю. Наче пожалкував.

Частина 2. Вона втекла від нього, коли дізналася правду.

Що колись він кохав її матір. Що він одружений. Що весь цей час вона вірила почуттям, які, як їй тоді здалося, були лише добре зіграною грою. Вона втекла. І всі наступні сім місяців навіть не підозрювала, що того самого дня, коли її літак уже підіймався в небо, він їхав за нею — і потрапив в аварію.

Що всі ці довгі сім місяців він не жив — виживав. Намагався стати на ноги. Боровся з болем. Боровся із собою. Намагався не зламатися після рецидиву.

А за цей час вона зрозуміла лише одне. Без нього більше не виходить. Він змінив її. Змінив сильніше, ніж вона хотіла визнавати. І тепер, коли правда вже не має значення, вона готова зробити все, щоб він знову встав на ноги. Щоб знову відчув смак життя. І, можливо… повірив в її справжнє кохання.

— Ти реально користуєшся тим, що я зараз у цьому клятому кріслі. Що я не можу встати й витрусити з тебе це лайно. Так, Міло?

Я трохи схилила голову набік, усміхнулася куточком губ.

— Може, це й на краще, — м’яко протягнула я, але очі спалахнули зухвалістю. — У тебе принаймні з’явиться мета — витрусити його з мене.

— Чортове дівчисько, — прогарчав він, і в цьому було водночас роздратування й щось майже… власницьке.

Я повільно всміхнулася, приймаючи його злість, як виклик.

— Мені більше подобається… Диявольське.

Він різко хмикнув, але це був не сміх, а радше важкий видих, від якого холод пробіг по спині. Погляд його став небезпечним, гострим, ніби він розривався між тим, щоб вигнати мене до біса й притягти ближче.

— Боже, Міло, — його голос був хрипким, майже задушеним. — Навіщо ти повернулася в моє життя? Щоб довести мене до сказу? Щоб я остаточно з’їхав з глузду через тебе?

Я прикусила губу, щоб не розсміятися, і з найсерйознішим виглядом промовила:

— А чим лікують Диявола від сказу?

Давид прикрив очі, і я бачила, як він бореться із собою: злість і сміх перемішалися в ньому небезпечною сумішшю.

— То ти відповіси на питання чи ні? — не вгамовувалася я, відчуваючи, як усе сильніше підігріваю його роздратування.

— Про сказ чи на твоє кляте технічне питаннячко?

— Я сама знайду тобі ліки від сказу, — я всміхнулася і схрестила руки на грудях. — Давиде, давай уже, вмикай мізки хоч трохи!

— Ніч на дворі, Міло. Які до біса мізки? — пирхнув він з роздратуванням.

— Ти що, за всі ці сім місяців не виспався? — підняла я брову, ніби кидаючи виклик.

Він кинув на мене погляд — гарячий, злий, але вже не такий холодний. І раптом кутик його рота смикнувся.

— Хочеш сказати, це були мої останні спокійні дні й ночі?