У старім коридорі мовчазної ночі, Де тіні сплітають із пам'яті шовк, Блукає дівчина з поглядом вовчим, Що серце сховала за тисячу змов.

У неї волосся — як попіл світанку, А очі — мов крига забутих озер. Вона пережила і втрати, і ранки, Де біль залишався її співрозмовцем тепер.

Вона не боялася грому й руїни, Не темряви, що обіймає міста. Вона лиш боялася тихої днини, Коли залишається зовсім сама.

Колись її сни були чорними крилами, Що душу тягнули у безодню глибок. І страхи ходили за нею могилами, Ховаючи правду між тисячі думок.

Вона говорила із місяцем стиха, Коли не знаходила слів для людей. І слухала серце серед свого лиха, Що билося вперто крізь морок ночей.

Їй снилися двері, самотні й відчинені, І світло, що мало горіти завжди. Бо десь у душі залишилась дитиною, Яка не хотіла лишатись сама назавжди.

Вона надто сильно любила колись, Настільки, що втратила власне ім'я. І світ її впав, наче зламаний спис, Коли зруйнувалася віра стара.

Та навіть у мороці чорних соборів, Де відчай збирає своїх королів, Вона не схилилась перед темним горем, Не стала полонянкою власних жалів.

Бо є в ній щось більше за втрати й тривоги, За шрами, за сльози, за присуд судьби. У ній живе світло, народжене в змозі.Пройти крізь пітьму і знайти шлях собі.

І коли ніч опускає завісу, А вітер шепоче легенди старі, Вона усміхається власному світлу —

Бо дім її більше не в інших людях.

Він тихо живе у її душі.