Привіт! 

Нагадую, що поки що можна прочитати дуже цікаву книжку БЕЗКОШТОВНО! Скористайтеся гарною можливістю. Емоції в цій історії просто шалені!

Казимир. Про них шепотів лише дощ...

Евеліна майже дісталася свого елітного будинку, коли неподалік, з лівого боку, де за парканом гомоніла в дитячому садку малеча, несподівано пролунало:

— Привіт.

Він не кричав, але в його голосі лунала така впевненість, ніби він точно знав — Евеліна зупиниться, хоча вона ніколи так не робила. Евеліна не знайомилась на вулиці та зазвичай не розмовляла з незнайомими людьми. Особливо з чоловіками. Хіба що вони перегороджували їй дорогу своїм мотоциклом. Та навіть за таких обставин минула розмова була радше винятком, ніж правилом.

І Евеліна зупинилася. Сандалі ніби приклеїлися до гарячого асфальту.

Серце зробило один важкий удар — повільний, глухий. Наче перед падінням. Евеліна ще не повернула голову, але вже знала, хто там — біля зеленого паркана. Це знання прокотилося тілом несподіваною хвилею, яка межувала з тривогою.

«Не обертайся», — майнула майже панічна думка.

Однак Евеліна все ж обернулася. Ніби проти власної волі. Бо чомусь не могла інакше.

І побачила його — привабливого та небезпечного. Щодо цього пам’ять Евеліну не обманула.

Незнайомець знову стояв, спершись об свій мотоцикл, і спека ніби не торкалася його. Темна сорочка не виглядала недоречною під гарячим небом — навпаки, вона підкреслювала цей контраст. Піт не блищав на його скронях, а подих не був важким. Незнайомець здавався спокійним та холодним у самому центрі цього розпеченого дня, проте ця холодність припікала сильніше за сонце.

Навколо все було яскравим, відвертим, відкритим, бо цей червень не визнавав напівтонів. А від цього чоловіка віяло таємничою глибиною, де світло губилося, блукаючи лабіринтами та не знаходячи дороги.

Евеліні несподівано здалося, що вона стоїть на межі двох стихій. За спиною розкинулося розпечене місто, лоскотав ніздрі запах липи, чувся дзвінкий сміх, пульсувало життя. Перед нею був лише він, незнайомець. Спокійний, непроникний, весь у темному, та попри це — дивовижно притягальний.

Червнева спека обпікала шкіру, а від цього чоловіка пронизувало холодом всередині. І ця суперечність змушувало серце Евеліни битися швидше.

Його погляд був спрямований просто на неї — прямий, уважний, надто проникливий.

Навіть якби вони не зустрічалися раніше, сьогодні Евеліна відреагувала б так само як минулого разу, якщо не сильніше. В незнайомцеві все здавалося особливим — його спокій, те, як він дивився на Евеліну — так, ніби бачив більше, ніж вона дозволяла. А ще в ньому був темний магнетизм, який оточував його фігуру і чувся в голосі.

В його погляді було прохання… Ні, там був наказ підійти, але Евеліна не хотіла підходити. Не хотіла відчувати, як під його поглядом у неї слабшають коліна. Не хотіла цієї дивної, майже небезпечної цікавості, що розгорялася всередині. У ньому було щось занадто сильне, чому дуже важко опиратися.

Між ними було якихось десять кроків. Усього десять. Але кожен здавався кроком у щось невідоме. У щось, після чого Евеліна вже не повернеться такою, як була.

Її подих став коротшим. Повітря раптом здалося густим.

Евеліна все ще стояла на місці, вагаючись, і ловила себе на тому, що хоче, аби незнайомець зробив перший рух. Це було справжнє протистояння.

Але чоловік не рухався. Просто дивився і чекав. І саме цей спокій її й зламав. Бо в глибині душі Евеліна вже знала — якби їй було байдуже, вона б зараз не тремтіла.

Їй треба було тікати, але Евеліна зробила крок вбік. Ледь помітний, але зробила. А ще промовила:

— Привіт. Я знову щось загубила?

Він похитав головою і навіть трішки всміхнувся, ледь помітно, куточком рота.

— Просто захотів тебе побачити.

Він примружився, ніби ховаючи очі. Евеліна ж похитала головою. Цей чоловік не з тих, хто ховає очі. Радше винно сонце.

— Побачив. Що далі?

Евеліна й сама не знала, навіщо поцікавилася. Це була справжня помилка! Бо її питання пролунало як запрошення для продовження розмови. Але ж Евеліна цього не хотіла!

— Я — Казимир, — промовив він несподівано, і цим ніби виклеймив своє ім’я в її думках, в пам’яті, навіть під шкірою.

— Евеліна, — промовила вона, ледь ворушачи губами.

— Я знаю, Еві.

Так її називали лише найрідніші та ще Вероніка, та й то не завжди.

— Звідки ти… — почала вона, але Казимир її перебив:

— Поїхали зі мною.

Перед очима раптом виникла дорога. Нічна дорога… кудись.

— Мотоциклом? Куди? — Невже вона поцікавилась? Навіщо? Їхати кудись з незнайомцем — це не про неї. Тож Евеліна рішуче похитала головою. — Ні.

Евеліна могла сказати, що за три тижні у неї весілля, але, з іншого боку, чому вона мусить розповідати про це незнайомцеві? Це — особиста справа. Цілком достатньо її «ні». Евеліна і без цього порушила свої принципи, розмовляючи з незнайомцем посеред міста. Єдине, що їй про нього відомо — це ім’я. Якщо воно не вигадане.

— Ти зараз намагаєшся показати, що нічого не відбувається, а в тебе навіть дихання збилось.

— Нічого такого навіть близько… — почала Евеліна, але потім вирішила не реагувати на провокацію. — Я нікуди з тобою не поїду.

Якщо вона чекала на якісь вмовляння, то в цьому Евеліна теж помилилася.

— Тоді бувай, — промовив Казимир і сів на мотоцикл.

Евеліна ж чомусь не могла рушити з місця. Якого біса вона стоїть?

Та щойно Евеліна ворухнулася, Казимир простягнув руку і торкнувся її підборіддя. І Евеліна заплющила очі. Лише на мить, але Казимир не міг цього не помітити. Темна глибина в його очах ворухнулася, коли він провів великим пальцем по її губах, а потім ніби зібрав своїми губами крадений цілунок.

В цю мить Евеліні здалося, що її серце впало їй в живіт.

 — Навіщо це… все? — прошепотіла вона, невідомо до кого звертаючись, бо Казимир вже поїхав…

Вдалого вечора!

Руня Славна