Всім привіт! Запрошую до моєї нової історії «Випадкова родина. Щастя на десерт»

Анотація:  Що робити, якщо донька вчепилася в штанину грізного мільярдера і кричить на весь торговий центр: «Татусю!»?

Звісно ж, хапати малечу й бігти без зупину!

Хто ж міг подумати, що наша наступна зустріч відбудеться за скандальних обставин у ресторані, звідки цей божевільний повезе мене просто… до РАЦСу?!

Ми уклали фіктивний шлюб на три роки, але як не збожеволіти в одному будинку, де наші діти щодня влаштовують партизанську війну, а в очах мого новоспеченого чоловіка читається зовсім не фіктивний інтерес?

У тексті на вас чекають:

• #фіктивний_шлюб і вимушене спільне проживання

• #суворий_бос і гостра на язик героїня

• #протистояння_дітей (буде дуже смішно!)

• Обов'язковий Хепі-Енд

Уривок: 

— Полю, ти помилилася, це не твій татусь, — м'яко посміхаюся їй, але донька надуває щоки і розмашисто похитує головою, що аж хвостики заметалися.

— Мій!

— Ні, не твій! — прилітає їй груба хлоп'яча відповідь.

Помічаю, як якийсь хлопчик із психом штовхнув Полінку в плече, а я тільки й устигла смикнутися їй назустріч, але, на щастя, доня так міцно трималася за штанину «тата», що навіть не здригнулась.

Я й не помітила одразу, що поруч із незнайомцем стоїть малий років десяти і, судячи зі стиснутих губ і схрещених рук на грудях, йому геть не подобається, що на його тата пред'являють права. Він повна копія батька: починаючи від спопеляючого погляду, закінчуючи самовпевненою позою: «Я тут головний!»

Так і свербить рука дати йому за поштовх Поліни потиличника, але, вловивши попереджувальний погляд мужика, миттю здуваюся. От чорт, куди я вляпалася через необережність?! Цей чоловік на вигляд явно не простий «смертний» і не дай боже перейти йому дорогу... пізньої ночі… у темному одязі й без світловідбивача.

Гаразд, час валити, поки ситуація повністю не вийшла з-під контролю.

— Сонечко, ти помилилася, — суворо підкреслюю, щоб вона повірила. — Давай, відпусти дядька й пішли додому.

Донька примружується і, клянусь, у її світлій голівоньці зараз зріє просто руйнівний план, після якого я точно не вийду сухою з води.

Зачекайте-но… куди вона рукою тягнеться? Ой, чорт, там же у неї…

— Полю, не здумай, — пищу в паніці, але пізно.

Серце тікає в п'яти, коли донька з неймовірною швидкістю дістає з кишені сукні складений вчетверо шматок глянцевої фотографії.

Усе, нам хана, Поля дістала бомбу уповільненої дії…

— Ось, — щойно донька тягне фотку, я бігцем скидаю руку, але мені не вистачає якоїсь жалюгідної секунди.