Розділ 1 ч. 1

Розділ 1

Ярослав

— Тату, татусю! Я тебе знайшла! — завмерши, чую раптом, як радісне дитяче лепотіння летить мені в спину і встромляється так легко, як гострий ніж у м'яке масло.

Мороз від цих слів біжить по шкірі, аж застигаю стовпом просто посеред торгового центру, витягуючись у струнку, коли в мої ноги ззаду врізалося мале щось…

Тату? Та що за лайно! Шестірні спішно прокручуються в голові, а перед очима маячить ціле кіно з різноманітних дівчат, що були в мене за останній час, але чорт забирай! Я ж оберігався, не могло статися осічки! Менше з тим, усього на секунду мене накриває морозною лихоманкою, а крапелька холодного поту через знервованість скочується по скроні, але я спішно змахую її. А заодно простягаю руку і хапаю за комір дитину, от тільки не виходить відчепити від себе. Малявка вхопилася пальчиками за штанину так міцно, що, якщо потягну з силою, відірву непосиду разом із шматком тканини. Вчепилася в мене, немов голодний пітбуль зубами в соковите м'ясо…

— Так, дитино, відпусти мене, — командую суворо й чітко, як нерідко шикую підлеглих на планерках, але це не спрацьовує на малій.

Дівчинка, все ще тримаючись за штанину, підстрибцем обходить і піднімає на мене ну просто нереальні блакитні очі, в яких хлюпає дитяча наївність із глибоким захопленням.

— Привіт, татусю, — розмахує переді мною розчепіреною п'ятірнею лівої руки, а правою зминає мою штанину кулачком, напевно, щоб не втік.

— Вали звідси, дрібното, він не твій тато! — мій син Артемко, який до цього вражено завис поруч, грізно тупає ногою і схрещує руки на грудях.

Ні дати ні взяти — малий власник і ревнивець. Ще й дивиться так гостро на малечу, один в один копіюючи мою коронну фішку перед підлеглими: «Звільню до біса!»

Посміхаюся йому з гордістю і куйовджу темне волосся, майже забувши, що в нас тут міні-апокаліпсис…

— А от і мій! — мале чудо з двома хвостиками безсоромно язика показує Артему і знову кидає на мене буквально закоханий погляд, якому нереально опиратися.

Чорт! Я тану під ним, ніби на мені практикують заборонену магію, аж забуваюся на мить, майже втрачаючи пильність. Та й син на мене он які злющі погляди кидає, того й дивись з дому виставить від ревнощів до цієї малявки. Жбурляю йому у відповідь не менш красномовний погляд, немов виправдовую себе.

Так, а я що? В душі не відаю, з якого дива я раптом удруге став татом. Не планував! Дякую, один раз уже влип у це болото… засмоктало так, що ледве вибрався з величезними грошовими втратами.

Трясця, Ярославе, зберися! На тебе нахабно намагаються повісити чужу дитину, а ти розкис тут від одного дитячого погляду, як кубик цукру в гарячому чаї.

До речі, де ж її горе-мати? У якій частині вистави вона має з'явитися? Напевно, коли я, розчулившись і ледь не плачучи, потягнуся до дитини, щоб підняти на руки? Ну, типу, мила сцена ідилії?

— Поліно!.. — долинає звідкись здалеку стривожений жіночий оклик, і малявка напружується, але не відпускає мене.

Нарешті варто мені підняти погляд, як бачу дівицю, що метушливо біжить до нас. Летить, буквально перестрибуючи кілька сходинок, не зводячи з дитини очей. Хвилина, і дівиця вже стоїть поруч: розпатлана, важко дихає, а щоки почервоніли чи то від сорому, чи то тому, що бігла стрімголов. Але в чому прикол — я не впізнаю її. Не було в нас близькості, чим завгодно можу присягнутися!

Проста вона на вигляд, нічим не примітна, у вицвілій через часте прання блузі та темних штанях. Волосся дівчина зібрала в недбалий пучок, немов поспіхом збиралася на вулицю і навіть не нафарбувалася. Але дивлячись на дитину, ловлю якийсь дисонанс. Волоссячко акуратно заплетене у два милих хвостики, що кумедно гойдаються, коли дрібнота крутить головою. Рожева сукня з принтом єдинорога охайна і випрасувана, а на ногах зношені ортопедичні сандалії. Причому не бюджетна фірма — я раніше купував такі Артемкові, щоб уникнути плоскостопості.

Наші з нею погляди схрещуються, і дівиця кам'яніє на мить, а потім блідне на очах, наче примару перед собою побачила. Клянуся, в зелених вирах секунду тому спалахнуло впізнавання, і там одразу пронеслася ціла гама емоцій від невіри до повного жаху, чого я абсолютно не розумію. Адже раніше ми точно не перетиналися! Тому мовчки посилаю їй аж ніяк не дружелюбний погляд, і, поки обоє пуляємо один в одного докорами, дитина раптом ляпає:

— Мамо, дивись, я татуся знайшла!

Так гордо вимовила, наче в лотерею мільйон виграла. А мене буквально пристрілюють на місці її слова, аж вибухаю петардою зсередини від лютої злості до знахабнілої матусі. Так майстерно мене ще не обробляли, але, бачить Бог, якщо цей цирк продовжиться, нехай дівиця нарікає на себе: безкарною вона з ТРЦ вже не вийде, і плювати, що при ній малолітня донька!