«Тінь, що не зникає» пройшла модерацію на конкурс дарк-романів.

Після майже трьох місяців очікування я була майже впевнена, що книгу не приймуть через жанрову невідповідність. Річ у тім, що я й сама доволі туманно уявляла, що таке дарк-роман.

Гугл радив для ознайомлення «Аделіну» та «Ґудзики та мереживо», але я їх не читала. І, якщо чесно, читати не захотіла. Тож довелося орієнтуватися на власні відчуття. Та надихатись прочитаною класикою: «Ребеккою» та «Буремним перевалом».

«Тінь, що не зникає» народилась з доволі примарної ідеї про чоловіка та жінку, які борються за спільний спадок.

Найбільше мене бентежив фінал. Однією з умов конкурсу був щасливий кінець, а в моєму первісному задумі після жорсткого протистояння мав загинути хтось із головних героїв. А можливо, й обидва. Проте такий фінал навряд чи можна було б назвати щасливим, навіть умовно.

Тож я просто почала писати й дозволила історії самій показати, куди вона хоче рухатися.

Поступово фокус змістився з Романа та Теодори на Романа і Марту зразка 1915 року. Саме тоді я зрозуміла, де ховається найтемніша частина цієї історії. Герої сучасності лише пожинають плоди чужих рішень, старих злочинів і вбивчої пристрасті своїх предків.

Тому історія кохання в романі належить минулому. А персонажі теперішнього змушені розплутувати наслідки давньої трагедії, балансуючи між недовірою, сімейними таємницями, детективним розслідуванням і небезпекою.

Окремим питанням залишалася містика. Бо який старий маєток може обійтися без привидів, дивних голосів і тіней у порожніх коридорах?

Я палкий фанат жахастиків, тому доводилося постійно себе стримувати. У результаті містика залишилася лише тонкою ниткою, вплетеною в сюжет. Вона додає загадковості, але не дає однозначних відповідей. Ба більше - можливо, її там узагалі немає.

Щиро дякую всім, хто вже встиг зазирнути до Маєтку в Полинному Яру, прочитати книгу та залишити відгук чи рекомендацію ♥️

А тих, хто ще не знайомий із цією історією, запрошую до читання.

Буду рада будь-яким відгукам. А чесні - ціную особливо ☺️