Це рецензія на «Стійкий до майбутнього (futureproof)» Кайли Броді-Тернер у межах марафону Тетяни Гищак.

✍️ Коли мені випадково потрапив на очі блог, присвячений цьому роману, я майже одразу зрозумів, що прочитаю його, хай як мені бракує часу. По-перше, це фантастика – дуже близький мені жанр, якого відчутно бракує на Букнеті. По-друге, головна героїня – ветеранка війни. Вона має травматичний досвід і труднощі з адаптацією до мирного життя. Буде зайвим пояснювати, чому ця тема зачепила мене за живе. Тож коли я побачив твір у переліку учасників марафону, то не вагався ані миті.

⚖️ Я мав амбітні плани прочитати твір ще на початку відведеного тримісячного терміну, а тоді вдумливо й неквапливо написати детальну рецензію. На жаль, війна внесла свої корективи. Довелося робити все в останній момент, і я ледь-ледь устиг в крайній день терміну. Щиро перепрошую, якщо вийшло дещо незграбно.

Дія роману відбувається у 5193 році на Індиґо-352 – одній із численних планет, які на той час колонізовані людством. Уже в цьому місці мене вразила сміливість польоту фантазії авторки. Я у своїй фантастиці не ризикував «стрибати» далі XXII століття, і навіть там почувався дуже невпевнено.

Чверть століття тому я щасливо тримав у руці свій перший кнопковий телефон і щиро вважав його крутим, бо на ньому була поліфонія, а не монофонія. У мене був домашній інтернет швидкістю десь 14 Кбіт/с, комп’ютер із дисководом для дискет 3,5″ та ламповим монітором – і я ними пишався, бо в більшості однокласників такого не було. Якби хтось розповів мені тоді про сенсорний дисплей, який зчитує відбитки пальців, камеру роздільною здатністю в десятки мегапікселів, яка миттєво розпізнає обличчя, застосунки типу Uber, Glovo, «Армія+» чи Google Pay…

З огляду на те, як стрімко змінюється світ, ніхто з нас усе одно не здатен зазирнути за такий далекий обрій. Тож я не вмикатиму душнілу й не буду нудити на тему того:

• наскільки реалістичним виглядає майбутнє через три тисячі років, описане в книзі;

• чи дійсно людству на той час вдасться обійти навіть базові фізичні закони – наприклад, легко носити в кишені об’ємні речі масою в сотні кілограмів;

• чи може на той час бути ефективною на полі бою людина-перевертень, озброєна пазурами та іклами, а не, скажімо, рої нанороботів, синтетичні віруси, анігіляційні боєголовки чи щось узагалі незбагненне із царини квантової фізики;

• чи ймовірно, що на той час бодай хтось із людей пам’ятатиме й любитиме пісні, серіали та інші продукти попкультури XX–XXI століття, готуватиме й їстиме звичні для сьогодення страви.

Мені було зручніше сприймати змальований авторкою світ як свого роду «фантастику-фентезі» та просто поринути в історію. Погодьтеся, багато хто з нас фанатіє від «Зоряних війн» і не присікується до того, чому джедаї спокійно пересуваються поверхнею будь-якої планети без скафандрів, шоломів і систем життєзабезпечення.

Отже, на початку твору ми знайомимося з головною героїнею, Кейн Лавкрафт, тридцятирічною ветеранкою війни. Кейн із дитинства готували для участі у спецпідрозділі, який складається із солдатів-перевертнів, здатних перетворюватися на хижих тварин. У військовому званні капрала Кейн на чолі свого загону брала участь у війні за контроль над планетою Індиґо-352, яка велася між людством та її корінним населенням – анімонами. Слово «війна», можливо, звучить надто гучно для подій, які було б точніше назвати «зачисткою». Хай там як, на час подій книги все вже позаду. Відставна військова живе усамітненим життям, у мирі, ситості й достатку, на тій самій планеті, яку вона та її побратими, як їм здавалося, вибороли для людства власними потом і кров’ю.

Перша реакція, яка промайнула в моїй голові, коли я ознайомився з побутом та умовами життя ветеранів у всесвіті твору, була: «Ніфіга собі!» – і недовірлива посмішка. Ідея про те, що уряд відпускає військових, спеціально вирощених для війни й досі боєздатних, на довічну високооплачувану пенсію ще в молодому віці, замість того щоб використовувати їх у нових і нових війнах аж до повного зносу, здалася мені просто нереально утопічною та гуманною на тлі мого власного непростого досвіду. Хай там як, а я мимоволі подумав: «Світ, де таке можливо, апріорі не такий поганий, хоч би які його недоліки випливли надалі».

Звісно ж, із всесвітом твору згодом усе виявилося не так просто. І, звісно ж, у цієї утопії, як і в будь-якої іншої, виявилося подвійне дно.

⚡Загалом «Стійкий до майбутнього» – це роман, який треба дочитати до кінця, аби скласти про нього повне враження. Під завісу вас чекають деякі справді несподівані сюжетні повороти, які змушують інакше поглянути на книгу. Якщо на перших десятках сторінок я схилявся до думки, що твору добре пасував би жанр «підліткова проза» і що я вже добре відчув межі його жорсткості, то кінцівка розірвала цей шаблон і перевернула все догори дриґом ⚡.

Але обійдемося без спойлерів.

Озираючись на твір після його прочитання, хочеться похвалити авторку за те, що всі персонажі в ньому продумані й композиційно доречні. Їх не надто багато, їх легко запам’ятати й не сплутати між собою. Кожен яскраво уособлює певні риси й виконує визначену роль в історії головної героїні.

Джей – щира дружба, відданість, сміливість, жертовність.

Купер – гідна старість, доброта, піклування, невгасний інтерес до життя, розум і винахідливість.

Саманта – життєлюбність, прагнення до щастя, задоволення та комфорту, які водночас урівноважуються наявністю совісті й принципів.

Бріон – жорстокість, неконтрольована лють і незворотна деградація особистості як наслідки пережитої травми, браку любові та саморуйнування за допомогою наркотичних речовин.

Камілла – безвідповідальність, егоїзм, незрілість, нездатність піклуватися про інших, схильність до аб’юзивних стосунків.

Реймі та Тіллі – невинність, потреба в захисті та піклуванні.

Влада – абстрактне уособлення темного людського начала. Безжальна система, побудована на обмані, контролі, пригніченні та бездумному споживанні. Її уособленням є слизький і жорстокий Брайан. Але на гнилому дереві є й окремі здорові паростки – як-от Маккензі.

Ноубл – здоровий глузд і мудрість, яких так бракує людству, приправлені перчинкою у вигляді сарказму.

Головною родзинкою в хитросплетінні персонажів я би назвав стосунки Кейн і Блейк. Що стоїть за їхньою ненавистю та ворожнечею? До чого вони зрештою призведуть? Відповідь виявилася надто цікавою й несподіваною, аби я заспойлерив її тут.

Скажу лише, що Блейк – це моя улюблена персонажка. Не тільки через очевидну харизму й привабливість. А й тому, що вона найбільш складна, суперечлива та неоднозначна. І саме через це відчувається дуже живою.

Впадає у вічі, що в книзі часто трапляються слова «ветеран» і «ветеранка». У всесвіті роману це особливий правовий та соціальний статус, який увесь час підкреслюється й протиставляється решті суспільства. Спіймав себе на думці, що не хотів би опинитися в такому середовищі, де до людини так і звертаються: «ветеранко Лавкрафт». Бо насправді служба у війську та участь у бойових діях — це дуже травматичний досвід, який сильно змінює людину. Цей тягар буває дуже складно, незручно й ніяково нести в невійськовому середовищі. Наче ти не на своєму місці, одягнений не за погодою чи у взутті не свого розміру. Наче тобі чогось бракує – чи всім навколо чогось бракує. Багатьом ветеранам часом хочеться деякі речі «розвидіти» й «розусвідомити». Часто виникає бажання розчинитися в натовпі, зробитися непомітним, здаватися таким, як усі. Не бачити певні погляди, не відповідати на зайві питання. І вже точно не хотіти, щоб до тебе на вулиці зверталися: «ветеране». Тож легко зрозуміти відчуття певної відстороненості, порожнечі та відсутності сенсу, яке поглинуло Кейн на початку роману. Тим паче, що її не полишало й інше питання: за що та проти кого вона насправді воювала?

У творі відсутня яскраво виражена любовна лінія, навколо якої обертався б сюжет. Це особливість, у якій проявилася сміливість авторки. Кон’юнктура Букнета буквально кричить, що яскрава романтична лінія є запорукою популярності. Проте авторка не побоялася розповісти саме ту самобутню історію, яку хотіла, не вплітаючи в неї штучну любовну складову. Такий підхід мені імпонує.

Попри те, що романтика в книзі не домінує, твір відчувся мені як дуже уважний до досвіду турботи та близькості. Адже однією з центральних його тем є материнство – тема набагато менш популярна в масовій культурі, ніж романтичні стосунки. Хоч насправді йдеться про почуття навіть сильніші, чистіші й органічніші.

Через генетичні модифікації Кейн неспроможна мати дітей. Але потреба в піклуванні, у тій унікальній близькості, яка буває лише між батьками та дітьми, нікуди не поділася. Можливо, ця потреба була в Кейн навіть більшою, ніж у багатьох, з огляду на те, як склалося її власне дитинство. Як ви, певно, здогадалися, до лав генетично модифікованих солдатів потрапляють далеко не від хорошого життя. І коли її шлях випадково перетинається з Реймі – хлопчиком, позбавленим нормального батьківського піклування, – він несподівано для неї самої заповнює порожнечу, яка весь цей час існувала в її серці.

Якщо відверто, стосунки Кейн та Реймі здалися мені аж надто ідилічними. У те, як хлопчик буквально з першого погляду проникся беззастережною любов’ю та довірою до незнайомої жінки, маючи живу матір і вітчима, хоч і далеко не ідеальних, мені не дуже віриться. Між незнайомцями з різних бульбашок існують бар’єри, які не так легко й швидко ламаються. Та й загалом Реймі якийсь надто вже добрий, лагідний, слухняний, невинний і щиро захоплений Кейн, як для пацана, який наближається до раннього підліткового віку, виріс у травматичному середовищі, мав перед очима не найкращі рольові моделі, спостерігав насильство в сім’ї, хворобливі залежності… Я не міг позбутися думки, що Реймі іноді функціонує як персонаж, повністю підпорядкований внутрішньому світу Кейн. Та, дочитавши книгу до кінця, я би описав це інакше. Реймі – це радше символ. Уособлення всього невинного, доброго, дитячого, що все ще залишилося в людях наприкінці LII століття. Усього, що заслуговує на порятунок.

І тут ми підходимо до ще однієї серйозної та дуже близької всім сучасним українцям теми, яка порушується в книзі, – теми колективної вини.

Чи несуть відповідальність за участь в агресивній загарбницькій війні солдати, які «просто виконували наказ», яких «із дитинства зомбували», у яких «не було іншого вибору, адже за ними загороджувальні загони»? Чи несуть цю відповідальність прості обивателі, які підтримували війну своєю мовчазною згодою, користувалися здобутими на такій війні благами, живуть і процвітають на кістках невинних жертв? Ці питання заведено вважати дуже неоднозначними. Проте «Стійкий до майбутнього» дає на них жорстку й рішучу відповідь. Відповідь, яка може здатися комусь шокуючою, але в логіці твору виглядає переконливою.

Так, усі вони несуть відповідальність. Кара може бути колективною, страшною та невідворотною. Тож краще думати й свідомо обирати, куди рухаєшся ти сам і куди рухається суспільство, частиною якого ти є. Ніхто не буде «поза політикою», якщо колективні дії людства доведуть нас до Апокаліпсису.

З огляду на те, що ми бачимо й чуємо навколо останні чотири з гаком роки, усі ми час від часу ставимо собі питання: чи людство не геть пропаще? Чи не виглядатимемо ми з точки зору іншої розвиненої цивілізації чимось на кшталт небезпечного вірусу чи шкідливої плісняви на обличчі планети?

Це питання порушувалося в науковій фантастиці не раз. Навскидку згадуються «День, коли Земля зупинилася», «Прибуття», «Аватар» Камерона чи «Нові темні віки» Кідрука...

У скрутні та божевільні часи, у «добу меча й сокири», як-от зараз, відповідь на це питання мимоволі починаєш бачити під песимістичним кутом. Та чим є людство насправді — визначаємо лише ми. Наші рішення та вчинки. І в нас завжди є можливість поводитися гідно. Чомусь згадався нещодавній фільм «Проєкт “Аве Марія”», проста й банальна доброта якого несподівано вибила з мене скупу чоловічу сльозу.

⛅Зрештою, авторка доходить схожого висновку. Навіть якщо дорослі вже несуть тягар власної індивідуальної чи колективної вини, його не повинні успадковувати діти. У них ще є шанс піти іншим, кращим шляхом. І якщо нам вдасться навчити їх не повторювати наші помилки – вони будуть захищені від майбутнього.

P.S. Уже дописавши рецензію, я раптом зрозумів, що її вихід випадково майже збігся в часі з оголошенням результатів конкурсу «Код Всесвіту». Тож щиро бажаю авторці гарного результату на конкурсі та подальших творчих успіхів! ✨