—Еммо! — погукав, а вона ніби не чує.

— Еммо, стій, зачекай! — прогарчав і, наздогнавши, схопив за руку.

— Що вам від мене потрібно? — зухвало питає.

— Ти поїдеш зі мною, — ставлю її перед фактом.

— Нікуди я з вами не поїду! Вибачте, я поспішаю, — впирається. Не довго думаючи, хапаю її і перекидаю через плече. Її апетитна дупка опиняється прямо біля мого обличчя — ледве стримую себе, щоб не ляснути.

— Я сказав: ти їдеш зі мною! — мене не дуже хвилювала її думка, я вже все вирішив.

— Відпустіть негайно! — репетувала вона і гамселила мене по спині своїми кулачками. — Що ви робите? Відпустіть! Я кричатиму! — не вгавала, але я не звертав уваги. Мовчки відніс у машину, посадив на сидіння. Вона ще щось кричала, але я не слухав. Поки я обійшов автівку і сів за кермо, вона мало не вистрибнула, але я встиг схопити її.

— Навіть не думай, — сказав і заблокував двері. — Пристібнись, трохи покатаємось.

— Що вам від мене потрібно? — повторила вона запитання. — Я не хочу нікуди з вами їхати!

— Заспокойся, ми просто повечеряємо.

— Якого біса? Вам вечеряти нема з ким? — не вгавала Емма.

— Є з ким. Наприклад, із тобою. Ти мені подобаєшся, — спокійно відповів.

— Щооо? Ви взагалі добре почуваєтесь? — у дівчинки аж очі на лоба полізли.

— Ти вважаєш, що не можеш подобатись чоловіку?

— Я цього не казала, — вже трохи спокійніше, — просто ви вже вдруге викрали мене, і я не знаю, чого від вас очікувати.

— Від мене можна очікувати всього чого завгодно, — з посмішкою відповів.

— Відвезіть мене додому, — продовжувала опиратись.

— Добре, але спочатку ми повечеряємо.

— Я не голодна! — заперечувала Емма. — І взагалі, в мене хлопець є! — Явно бреше, але мені пофіг.

— Так і я ж наче не тягну тебе до РАЦСу, дівчинко. Розслабся, це просто вечеря, — намагаюсь виглядати невимушено, хоча в самого вже руки сверблять стягти з неї одяг і добряче відшмагати по апетитній дупці. Ну якого хріна вона вимахується? Ще жодна мені не відмовляла.

— На «просто вечерю» людей не викрадають! — не припиняла вона свої наїзди. У неї хоч колись рот закривається? Але мені подобалась ця гра. Побачимо, хто кого.

— Це не викрадення, а свого роду запрошення.

— Ви навіть не привітались! «Ти їдеш зі мною», — перекривила вона мене. — Так не запрошують!

— Давай так. По-перше, ти припиняєш мені «викати». По-друге, ми з тобою їдемо в ресторан і повечеряємо, а тоді, якщо ти захочеш, я відвезу тебе додому. — Звісно, я розраховую на інший поворот подій, але якщо не захоче продовження — змушувати не буду. — І досить істерити.

— Вам, тобто тобі, щось не подобається? Якби не ви, тобто ти, то мене взагалі тут не було б! А якщо розібратись, то в мене були плани на вечір! — не вгавало дівчисько.

Я різко б'ю по гальмах і впиваюся в неї своїми губами. Тримаю, щоб не могла вирватись, доки вона не перестає пручатись. Тоді я розриваю поцілунок. Глянувши в її ошелешені очі, повертаюсь на своє місце, рушаю і спокійно кажу:

— Ось це мені подобається. — Кажу, посміхаючись, і дивлюсь на її реакцію. Та вона офігіла, але я б не сказав, що їй не сподобалось. — Тепер я знаю, як змусити тебе помовчати хоч трохи.

— Ну ти й сволота! — випльовує слова і відвертається. Далі ми їдемо в повній тиші, і мене це веселить: щойно сама побачила, як їй можна рота заткнути.

В ресторані вона нічого не замовила — схоже, хоче показати, що образилась. Тому я зробив так само: замовив лише пляшку вина.

— Отже, Еміліє, що ти про себе розкажеш?

— Ти ж сам хотів, щоб я замовкла. І ще: ніколи не називай мене Емілією. Просто Емма.

— Окей, як скажеш. Тож розкажи про себе.

— Давай краще ти. Це ж твоя ініціатива з вечерею, а я не збираюсь вивертати перед тобою душу. Я тут тільки через те, що не було іншого вибору.

— Вибір є завжди.

— Саме тому ти мене викрав замість того, щоб просто запросити? — ще гнівно запитала Емма, але я зрозумів, що, можливо, вдасться вести діалог. — І який у мене був вибір?

— Ти, наприклад, могла одразу погодитись їхати й не мотати мені нерви.

— Я мотала нерви? — обурено запитує, а тоді трохи спокійніше додає: — Просто хтось не розуміє слова «ні». Коротше, відвези мене додому, у мене нема настрою на порожні балачки. Та й взагалі, я не розумію, навіщо я тут. — Надуває губки і складає руки на грудях.

Тут я починаю розуміти, що ніфіга з цієї затії не вийде: дівчисько вирішило погратись у недоторканну. Ну окей, зараз я тобі це ще дозволю.

— Видно, хріновий з мене кавалер, — кажу з усмішкою. — Добре, давай відвезу тебе.

— Я таксі викличу, — така самостійна. — А ти наступного разу, коли захочеш провести вечір з дівчиною в ресторані, то запроси по-людськи, і, може, та бідолашна від тебе не втече.

— Ти себе маєш на увазі? — питаю з викликом.

— Я більше не планую з тобою перетинатись.

— Це ми ще побачимо. — Я сприймаю це як виклик.