У шафі було темно, пахло нафталіном і дорогими костюмами. Але головною проблемою був простір. Його не було. Дем'ян стояв впритул до мене. Його груди торкалися моїх, і я буквально відчувала, як шалено бʼється його серце. Або це було моє?

Моє обличчя опинилося прямо навпроти його шиї, і від близькості його тіла татуювання під його сорочкою почали випромінювати легке тепло, зігріваючи мене в цій темряві.

«Тільки не дихай голосно, тільки не дихай голосно», - благала я свій організм, намагаючись злитися із задньою стінкою шафи.

Демʼян обережно поклав долоню мені на рот, його пальці були гарячими і трохи шорсткими. Він нахилився до мого вуха і ледь чутно видихнув:

- Тихо, пташко.