Чому я не люблю коли персонажі прозрівають?

Всім привіт, дорогі мешканці Букнету. ❤️

Чому мені так не подобається, коли в книгах героям повертається зір

Раніше, зізнаюся чесно, мене це не дуже турбувало. Тобто турбувало, але я просто намагалася не звертати на це уваги. Та коли таке почало траплятися ледь не в кожній книзі, я почала злитися значно більше.

А після того, як у березні мені видалили око, я взагалі зненавиділа такий сюжетний поворот.

Чому? Бо після операції мені було настільки погано, що можна було з'їхати з глузду. Навіть не хочеться згадувати ті дні.

Моє ліве око, те, яке видалили, раніше мало невеликий залишок зору. Тобто я бачила силуети, але не могла їх розрізнити. Також могла бачити деякі кольори, але більша частина навколишнього світу була дуже розмитою.

Потім у тому оці стався крововилив. Скільки крапель я в нього закапала — навіть згадувати не хочеться. Після цього почалися проблеми з очним тиском, утворилася якась плівка. А після крововиливу зник і той маленький залишок зору, який у мене був.

Потім ми перевіряли зорові нерви, щоб зрозуміти, чи може колись статися так, що зір хоча б трохи повернеться. Але, як відомо, атрофія зорових нервів не лікується.

Моє праве око не бачить нічого.

І якось після всього цього я просто не можу спокійно ставитися до подібних сюжетів. Я, звісно, розумію, що інколи легше повернути персонажу зір, написати купу стереотипів і не заглиблюватися в тему, ніж витратити трохи часу на вивчення того, як насправді живуть незрячі люди. Але мене це дуже болить.

Мене засмучує не те, що автори дарують своїм героям щасливий фінал. Мене засмучує те, що дуже часто щасливий фінал для незрячого персонажа чомусь означає саме повернення зору. Наче без цього він не може бути щасливим, коханим, успішним або просто жити повноцінним життям.

Вибачте за такий довгий блог. Просто давно хотіла про це написати.