Трохи новин і не тільки)

Привіт-привіт, дорогі мої читачі!)

Оце на вулиці вітерець настільки приємний, що здається, розкривши парасольку, можна буде долетіти куди завгодно. Точнісінько як Мері Поппінс. Або ж як якийсь молодий вітерець з Краю Вітрів.

 У будь-якому випадку, хочу поділитися з вами деякими планами та новинами.

Не знаю, чи подобаються вам сучасні любовні романи, але от якось один такий мені пишеться. Про рудокосу вчительку молодших класів і гарячого хлопця з розкосими очима.

Виглядають вони приблизно так:

А взаємодіють таким от чином:

“Тимофій теж знатно ошалів, коли двері кабінету прочинилися і всередину увійшла Ганна.

Він взагалі увесь день мучився докорами сумління, кілька разів навіть думав дати відбій Ярославу Вікторовичу, ну що він людоїд, чи хто?

Як все це буде? Він змусить рудокосу жити у себе? Але це ж насилля, а Тимофій насильником себе не вважав.

У чоловіку боролися бажання відплатити Дмитру і совість.

Щоб це хоч якось припинилося і він не наробив дурниць, Тимко вирішив взятися за перевірку звітів за останні пів року, хоч це і не входило до його обов’язків, але краще тримати руку на пульсі.

Коли Ганна зробила перший крок, Тимофій забув, як дихати треба, він зачаровано дивився на її червоні губи, на високу зачіску, на те, як граційно вона наближається, немов кішечка.

Хитнувши головою, щоб скинути ману, чоловік підібрався. Певно, вона зараз влаштує скандал. Ні, швидше за все, битиме його.

– Добрий вечір, Тимко, – м’яко вимовила жінка і чоловік про всяк випадок сів у крісло і разом з ним трохи від’їхав убік, щоб якщо руда запустить йому в голову вазу, він встиг під стіл майнути. Проте Ганна лише всілася на вчорашню канапу і закинула ногу на ногу, причому він встиг помітити клаптик червоної тканини – її трусики?

Чорнявому стало спекотно, він, не відриваючи погляду від Ганни, розв’язав краватку і, закинувши її невідомо куди, засукав рукави.

– Добрий вечір, – вимовив хрипко, – е-е-е... ти прийшла... – чоловік зависнув, як комп’ютер несправний, тому що Ганна знову поміняла ноги, і він вдруге розгледів все краще, ніж вперше.

– Я прийшла, щоб поговорити.

– Поговорити... Ну, що ж...

– Я згодна на твою пропозицію, – добила вона й Тимофій, нервово смикнувши шухляду, витягнув з неї учорашній келих і віскі.

Здуріла вона чи що? Чому вона ще не видряпала йому очі? Та Ганя, яку він знав, так би і зробила!

Плеснувши собі щедру порцію, він схопився за келих і поволі повернувся до рудоволосої.

– Точно згодна?

– Точно, а що тебе дивує? – жінка солодко усміхнулася. – На мою думку, нічого складного ти не вимагаєш, я не маленька дівчинка, знаю, чого хочуть чоловіки.

– Справді? – чорнявий вигнув брови.

– Звісно. Та й ти чудово все описав, докладно.

– Так... Ганю... – чоловік запнувся, – щодо написаного, я...

– Дай вгадаю, – перервала його руда, – ти хочеш чогось ще, чи не так? Може, здійснення своїх підліткових фантазій? Я готова віддатися тобі на тому крихітному столику, якщо тобі це важливо.

Тимофію почало видаватися, що він або спить, або ж марить, чи у нього температура під сорок.

Він прикрив очі, щоб не дивитися на Ганну і, піднісши келих до вуст, хильнув великий ковток. Ще один... до вух долетів якийсь дивний шурхіт. Може, вона пішла геть? Чи це взагалі галюцинація?

Перед тим як розплющити очі, Тимофій сьорбнув ще віскі, але побачене направило напій не в те горло і він закашлявся так, що йому мало очі з орбіт не повипадали.

Рудоволоса стояла біля клятої канапи гола. Ні, не так. На ній були клаптики чогось червоного і майже прозорого. І ці клаптики взагалі не заважали йому побачити великі, світло-рожеві соски, руде волосся між ніг, а ще панчохи... ні, він точно здвинувся...

– А хочеш, я віддамся тобі прямо тут, га, Тимофію, на цьому широкому, блискучому столі?

– Щ-Що?! – видушив із себе чоловік, бо все ніяк не міг прокашлятися до кінця.

– Ти якийсь напружений... ти казав, що навчиш мене просити і благати, а ще називати тебе якось інак... може, ти хотів би, щоб я називала тебе «любий»? М-м-м?

– Ганю, послухай, –  нарешті відкашлявся чорнявий, – я тут подумав...

– Ти забагато думаєш, це погано. Тобі треба більше відпочивати, зараз ми цим і займемося, – жінка наблизилася мало не впритул, тож нічого дивного в тому, що Тимофій начисто пропустив той момент, коли йому на голову опустилося щось важке.

Чим вона його гепнула?! Трохи відхилившись, він помітив, що в руках вона тримала глиняну фігурку з його столу – щоправда тигру тепер потрібна була реанімація, бо він розколовся навпіл.

Чорнявий буквально вчував, як на макітрі росте гуля.

Утім жінка і не думала зупинятися, чарівним чином в її руках опинилася важезна папка і вона почала лупити чоловіка нею.

– Так ти думав це буде, га? Так? Ну, кажи, шмаркач нещасний, так? Та я тебе зараз вб’ю!”

Фентезі теж пишеться, найімовірніше, це буде дилогія. У мене було в планах повернутися до покинутих героїв з циклу “Три серця”, оскільки я відредагувала Берегиню та Ельфа (редагую магістра, завдяки ШІ, що б там про нього не казали))), але світловолоса Нора з важкою долею прийшла до мене якось сама.

Певно, я нарешті доросла до того, щоб писати про жінку, що пережила насилля і повинна знайти в собі сили і відвагу, щоб знову стати цільною. Я от гадала, що герой буде лицарем у сяйливих обладунках, Гевіном його назвала, шотландський варіант сера Гевейна (ну там, король Артур, прекрасна дама і все таке), а він не лицар, він… злегка без клепки. Герої без клепки – це, в цілому, поширена біда моїх книг, але тут вже нічого не вдіяти)

Трохи тексту:

“За хвилину карета здригнулася, дзенькнули кілька монет і Чароконі зацокали по бруківці.

Нора, для чогось вчепившись у крижані прути, дивилася на будівлю суду, що швидко віддалялася.

Народ горланив, молодики і діти намагалися бігти слідом за каретою, та неживих коней не обігнати, тож вже хвилин за десять пейзаж змінився.

Затишні одноповерхові будинки, розписані зображеннями годинників всіх видів і форм, білі від імли дерева, що спали у великих садах, крамниці, ятки, від яких тягнуло свіжою випічкою.

Норі страшенно захотілося їсти. І плакати, а краще вити від горя і відчаю, бо її везли геть від тих місць, де вона виросла, де вона жила і якщо не все, то багато чого знала.

Несподівано Часоконі трохи призупинилися, наче обираючи правильний поворот і майнули вздовж вулиці, де стояв рідний дім жінки.

Нора, панічно смикнувши руками (бо пальці вже встигли трохи примерзнути до металу) відскочила у відносну мряку своєї тюрми на колесах.

Вікна батьківського дому були завішані, на подвір’ї – нікого.

Лише гойдалка, на якій вони вдвох з сестрою каталися й навіть билися за неї час від часу, здригалася від поривів нещадного вітру.

Месса забилася у дальній кут, де до стінки карети була прибита лава.

Пальто зігрівало, думати і страждати сил не залишилося, мірне колихання проти волі й бажання заколисало жінку і сон огорнув її свідомість.

Нора поспішала. Власне, вона завжди поспішала з того часу, як вийшла заміж.

Зупинившись, щоб вирівняти дихання, вона ковзнула пальцями до кишені й витягнула з неї крихітний майже годинничок.

Двадцять одна хвилина на шосту!

Двадцять одна! На чолі виступив холодний піт і груди стисло від хвилювання і страху. Цей страх навіть уві сні мав одну неприємну властивість – він паралізував.

Месса, нарешті змусивши себе ще раз глянути на циферблат, побачила, що годинник перетворився на товсту, плямисту змію.

Змія роззявила пащу і засичала: т-о-о-о-б-б-і-і-і-і... к-і-і-н-е-е-ц-ь... ти с-п-і-з-н-и-ш-с-я-я-я-я... спізнишся... ш-ш-ш-ш... ш-ш-ш

Скрикнувши й відкинувши від себе бридке створіння, жінка побігла.

Вона точно знала, що до її з чоловіком будинку всього три хвилини гарного бігу з цього провулку. Утім вулиці плуталися, вигиналися, немов живі, бруківка пагорбами здіймалася під ногами.

Нора падала, билася, вставала знову і бігла... бігла...

Та все одно не встигла.

Перед нею, наче з туману, виник ґанок шикарного маєтку.

Важкі двері, вкриті візерунком з дорогоцінного каміння, ручка інкрустована часосмарагдами (вважалося, що вони приносять щастя), втім за дверима на Нору щастя не очікувало.

Витерши спітнілу долоню об спідницю розкішної сукні, жінка торкнулася холодного металу.

Коридор повнився темрявою і серце її тьохнуло, сповнюючись надії.

Він не повернувся! Ні! Видно, його затримали справи.

У прислуги вихідний, він не дізнається, чудовисько не пронюхає, де вона була!

Гарячково смикаючи зав’язки, Месса почала стягувати теплу шубу, таку дорогу, що більшість модниць столиці перегризли б одна одній горлянку, аби тільки отримати такий подарунок від чоловіка, та від будь-кого!

Жінка, повісивши ненависну річ на вішак у шафі, нашорошено ступила вперед.

І тоді це сталося.

Голос.

Приємний, м’який, він виринув із темряви й полетів до неї, охоплюючи невидимими путами, тягнучи в глибину дому, де раптово загорілися тисячі свічок.

– Ти виходила, Норо.

Не питання, звісно, а твердження, сповнене прихованої люті. Ніхто, окрім самої Месси, не зміг би розрізнити в цьому оксамиті холодну злість.

Але дружина Мессера Феррена навчилася чути те, до чого інші залишалися глухими.

Її колотило, трусило і коли пута зникли, залишивши жінку стояти на порозі величезної кімнати, вона зусиллям волі змусила себе зібратися. Не було нічого гірше, аніж показати хижаку страх.

Посередині зали, що запросто могла затьмарити розкошами й антикваріатом покої палацу, на різьбленому темному стільці сидів чоловік.

Навіть те, що він сидів, не могло приховати, що мужчина був кремезний.

Сонна магія викривляла і обличчя, і повні губи, зате не була в змозі приховати холодні, неживі сірі очі.

Вони сяяли, свердлили Нору, змушуючи голосно ковтнути й одразу ж відчути невимовне презирство до себе.

– Ти виходила, – повторив звір.

– Так, – Месса нервово вчепилася пальцями у спідницю сукні.

– Де ти була?

– Гу... – жінка запнулася, – гуляла.

– Гуляла? – В голосі дзвеніла насмішка. – Ти не гуляла.

– Чому ж ні, Доркасе? Я тут без тебе зовсім одна, мені стало нудно... – заторочила Месса, та різко замовкла, бо припустилася помилки.

– Нудно? – перепитав Мессер. – Тобі стало нудно тут, у цьому домі? Тут усе для тебе. Слуги. Одяг. Їжа. Музична кімната. Бібліотека. У тебе є свій кабінет. У тебе є кімната для шиття. У тебе є купальня, якої і в палаці нема, ти можеш там плавати, не гірше за рибу у морі, – чоловік постукав пальцями по ніжці келиха, який тримав у руці, на Нору найшла нудота. – Одначе... Тобі стало нудно. Чому?

– Я ж кажу тобі, Доркасе, любий мій, це тому, що дім пустий без тебе.

– То, тобі чоловіка тут не вистачає?

– Ні, ну що ти! Я всього лише хотіла погуляти...

– Гуляй в саду! У тебе є сад! Найпрекрасніший сад, який тільки можна уявити, найкращі садівники все там для тебе облаштували! – заричав Мессер так, що луна пішла стінами і, хлинувши до Нори, збила її з ніг.

Тепер жінка практично стояла на колінах перед чоловіком.

– Я все для тебе роблю, все! – продовжувало чудовисько, сьорбнувши з келиха. – Все! Та будь-яка була б щасливою, зустрічала б мене голою, з розсунутими ногами, але тільки не моя дружина. Ні. Коли я повертаюся, моєї дружини нема. Вона десь гуляє! Ти була з іншим чоловіком?

Нора придушила істеричний смішок, наче їй міг би колись знадобитися чоловік! Великий плин часу, та ніколи! Ніколи більше! Нізащо!

– Я б ніколи тобі не зрадила, мій коханий, – прошепотіла кволо.

– Справді? Ніколи?

– Клянуся.

– Ну, якщо так, тоді мені потрібна чесна відповідь.

Сон не сон, а навіть у ньому Нора прекрасно розуміла, що не можна казати чоловіку правду. Не можна сказати, що ходила до притулку, допомагати сиротам, нянькатися з немовлятами, що крала гроші у Мессера, щоб допомогти крихіткам, що продала прикраси задля хорошої справи – дітям придбали теплий одяг і лікувальні відвари, бо Зимочас – жорстокий сезон для королівства.

– Я завжди з тобою чесна. Я гуляла. От, глянь, – білявка від страху і шоку забула, що купила книгу, про всяк випадок, з тих, що любив її монстр, про старовинні часомеханізми. – Я стирчала у книжній лавці, все шукала, що б тобі сподобалося і знайшла. Подивишся?

Очі Мессера блимнули, в них промайнула якась незрозуміла емоція, а тоді звір сховав гострі пазурі.

– Що ж... ходи тоді до мене, покажи.

Ставши на ноги, Нора повільно пішла. Стіни пливли, кімната викривлялася, незмінним залишалася лише кремезна фігура.

– Сідай, – чоловік поплескав себе по коліну, – і поцілуй мене спершу.

Нора обережно сіла і чорнота насунулась на неї остаточно, руки Доркаса перетворилися на кліщі, його губи пекли її, немов гарячий метал, з очей бризнули сльози й монстр, гиготнувши, провів язиком вздовж вологих щік.

– Гадаю, книгу ти покажеш мені згодом, правда, моя Норо? Моя норовлива Норо, якій ніяк не догодити, хоч палац для неї побудуй... – Мессер зненацька замовк, бо погляд його зупинився на назві книги. – Хоча... здається, ти знайшла для мене щось дійсно цікаве. Ну, яка ти, моя прекрасна дружино! – Чоловік засміявся. – І все ж таки... все ж таки... ти набагато цікавіше за будь-яку книгу.

Широка долоня ковзнула під спідницю і жінка відчула всепоглинущий жах. Емоції здолали розум остаточно і вона закричала.

Ні! Ні!

Що завгодно, тільки не це!

Ні!

Нора прокинулася.

Вона судомно хапала ротом повітря. Їй було зле і жарко, її душили сльози, чоло було мокрим від поту і це попри холод у кареті.

Який реальний сон їй наснився!”

Отакі мої новини) Ще, хочу подарувати промокод до Магістра: zRCd8s4q

А завтра можна буде придбати деякі книги за приємними цінами!)

Щиро дякую, що залишаєтеся зі мною, читаєте мої історії – це надихає!

Побачимося, бережіть себе!