​Знаєте це відчуття, коли пишеш сцену, а всередині все стискається так, що забуваєш дихати? От саме такий шматок зараз вичищаю в «Хроніках Чорного Причастя».

​У Синоду та Ордену інквізиції все завжди красиво: білі плащі, правильні молитви й залізний закон. Вони вигадали магію, яка «не дихає» — штучну силу, зліплену з уламків, яку в рапортах для керівництва гордо називають «святим благословенням». Ну а тих, хто з цим не згоден — традиційно на вогнище, бо «Світле Полум'я не торкається нечисті».

​Але з іншого боку барикад — у лісовому таборі відьмочок — усе зовсім інакше. Там немає пафосу. Там є сира земля, вогкі ночі, порепані долоні й дика втома, від якої спина німіє.

​Мені неймовірно подобається спостерігати, як мої дівчата крок за кроком притираються одна до одної, намацуючи це крихке відьомське коло.