Мої любі!

Я завершила “Спокуту”.

Емоційно я все ще в ній. Я б воліла і далі писати про цих героїв, бо вони, без сумніву, стали моїми новими фаворитами. 

Ця історія – про справжнє Кохання. Якщо ви ще не читали – дуже рекомендую. 

Анотація

– Ти мовчиш, доки я не спитаю. Рота відкриваєш тільки за моїм наказом. Не торкаєшся мене навіть випадково. І в мою кімнату – носа не пхаєш. Категорично.
– Добре.
– Дверей не замикаєш – ні у ванну, ні в спальню. Я заходжу, коли захочу. І ти не маєш права мені відмовити. Ти – моя річ. Втямила?
Вона здригається, ковтає – і мовчить.
– Не чую! – гарчу.
– Добре.
Мене мутить від думки, що я маю сісти в її машину. Моя свобода куплена її грошима, і вибору насправді немає.
Пастка замикається. Ми обоє опиняємося всередині, а між нами – люта ненависть і безмежна провина.

Спойлер

До нас повертають екран, на ньому з’являється знайоме чорно-біле зображення.

– Дивіться, тату, яка в нас тут принцеса.

Це далеко не перше моє УЗД. Але щоразу, коли я бачу обриси малечі, мене охоплює неймовірне тремтіння.

– Показники – усі в нормі, як по книжці. Дівчинка в нас маленька, але дуже активна.

Богдан міцніше стискає мою долоню. Кидаю на нього погляд. Готова присягнутися, що бачу в очах сльози. Він швидко відвертається і витирає їх, підносить мою долоню до губ і цілує. Усміхається.

Зараз він особливо не схожий на того дикого загнаного звіра, колючого їжака, якого я привезла додому з колонії рік тому. Не хочу про це згадувати, проте час від часу пам’ять вперто підкидає картинки для порівняння.

Дякую усім, хто був зі мною під час написання книги. Ви неймовірні! Я дуже ціную вашу підтримку. Вона надихає мене і дає сили.

Сподіваюсь, ви вже читаєте "Не чекай мене"? Ця історія буде іншою, легшою, але не менш емоційною. Запрошую!