«Закохатися в тебе було помилкою. Я мушу відмовитися від тебе...» 

Діана думала, що розбита вщент. Головний біль, самотність, занедбана могила мами й повне відчуття, що вона була лише «мостом», яким скористалися брати. Але на виході з цвинтаря її чекав той, від кого вона найменше сподівалася почути правду.

Дем’ян. Цього разу без цинізму, без масок і безжальності. Чоловік, який тримав у страху місто, прийшов, щоб відкрити їй свої найстрашніші дитячі шрами. І щоб... відпустити її.

«Його губи були м’якими, вологими... Цей поцілунок не був схожий на попередні — не дикий, не сповнений люті, а прощальний. Це відчувалося в кожному русі, подиху, у тому, як він тримав мене...»

Він пішов, залишивши на її губах смак апельсинової гіркоти, а в руках — папірець з адресою батька. Діана хотіла кричати, що кохає його, але розум змусив її мовчати. Вона зрозуміла, що втратила його саме тоді, коли злетіли всі маски.